Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Розділ 91
«Пеквод» зустрічає «Трояндовий бутон»
Даремно намагалися знайти сіру амбру в череві Левіафана; нестерпний сморід не дав змоги продовжити пошуки.[311]
Сер Т. Браун, «П. З.»
Минуло тижнів зо два після останньої описаної мною сцени полювання; ми повільно пливли в сонному мареві полуденного моря, коли носи на палубі «Пекводу» нараз показали себе проникливішими дослідниками, ніж три пари очей на щоглах. З моря йшов якийсь своєрідний і не вельми приємний запах.
— Закладаюся, — сказав Стабб, — що десь поблизу плаває один із тих китів, котрих ми підбили. Я так і думав, що вони скоро попливуть догори кілем.
Невдовзі марево попереду розвіялося, і ми побачили на віддалі корабель з підв'язаними вітрилами — це означало, що він везе на борту кита. Коли ми наблизилися до нього, незнайомець підняв французький прапор; а хмари морських стерв'ятників, що мигтіли, вилися, кружляли навколо нього, беззаперечно вказували на те, що кит, як кажуть китобої, — «здутий», тобто кит помер у морі своєю смертю і тепер плаває нічийним трупом. Можна собі уявити, як тхне ця бамбула; гірше, ніж ассирійське чумне місто, коли живих лишилося замало, щоб поховати всіх мерців. Справді, багато хто не може витримати цього запаху, і ніяка жадоба поживи не змусить їх пришвартувати на борт таку знахідку. Проте є й такі, хто залюбки це зробить; хоча лій, добутий з такої туші, має невисокі якості і, звісно, не схожий на трояндову олію.
Вітер слабшав; ми підійшли ще ближче і побачили, що біля борту француза був ще й другий кит, і цей другий тішив нюх ще менше, ніж перший. Відверто кажучи, то був один із тих горезвісних китів, що чахнуть і вмирають від якоїсь страшної диспепсії, а простіше, від проносу, і їхні мертві туші лишаються банкрутами, що не дадуть і краплини жиру. І все ж таки згодом ми переконаємося, що жоден тямущий китобій не стане вернути ніс від такого кита, як цей, навіть якщо він зазвичай гребує «здутими» китами.
«Пеквод» уже підійшов до незнайомого корабля так близько, що Стабб ладен був забожитися, наче впізнає руків'я своєї фленшерної лопати, яка заплуталася в кільцях ліня, обмотаного навколо хвоста одного з китів.
— Та він хлопець хоч куди! — оглушливо реготав він, стоячи на носі корабля. — Просто шакал та й годі! Я знаю, із цих жабожерів-французів кепські мисливці; вони часом спускають вельботи, коли побачать бурун, — думають, то китовий фонтан; а буває, виходять з порту, напхавши трюми сальними свічками та щипцями, аби знімати з них нагар, — бо й самі знають, що всього лою, який вони добудуть, не вистачить і для капітанської лампи! Еге ж, це ми знаємо; та погляньте на цього жабожера, він раденький і з того, що підібрав наші покидьки — отого кита, що ми загарпунили. Еге! А як він обсмокче кістки тої дорогоцінної риби, що висить з другого борту, то це для нього буде добра пожива. Бідолаха! Ану, хлопці, пустімо шапку по колу та з доброї душі подаруймо йому трохи олії. Той лій, що він витопить з кита з нашим «волоком», і в тюрязі сором палити. А що до другого кита, що ж, я добуду більше лою з наших щогл, як їх зрубати та виварити, ніж він матиме з тієї купи кісток; та стривайте, знаєте, що я надумав? У ньому може бути щось цінніше від лою; сіра амбра! Цікаво, що про це думає наш старий? Їй-право, варто спробувати. Атож, я цим займуся, — і він вирушив на ют.
На той час вітер зовсім ущух, і настав повний штиль; тому «Пеквод» хоч-не-хоч — мусив зупинитися, потрапивши в сморідну пастку і не маючи жодної надії звільнитися, поки знову не подме вітер. Вийшовши з каюти, Стабб покликав до себе всю команду свого вельбота і відплив на ньому до чужого корабля. Пропливаючи біля його носа, він помітив, що згідно з вишуканим французьким смаком різьблений кінець форштевня подібний до великого похиленого стебла; пофарбований у зелений колір і утиканий, наче шипами, гострими мідними остюками, на кінці він мав яскраво-червону овальну блямбу. А на борту під ним великими золотими літерами було написано: «Bouton de Rose», тобто «трояндовий бутон»; таке романтичне ім'я мав цей запашний корабель.
Хоча Стабб не зрозумів, що таке «bouton», слово «rose» і блямба на корабельному носі дали йому задовільне пояснення.
— Отож дерев'яний трояндовий бутончик? — вигукнув він, затуляючи ніс долонею. — У саму ціль попали, що й казати! А запах який — умліти можна!
Тепер, для того щоб зав'язати розмову з людьми на палубі, він мав обігнути ніс і підпливти з правого борту до здутого кита, а говорити просто через нього.
Прибувши на місце, він, так само тримаючи долоню біля носа, гарикнув:
— Агов, «Бутон-де-роз»! Чи хтось із вас, бутони, говорить англійською?
— Я, — озвався хтось, за вимовою явно житель Гернсі; згодом з'ясувалося, що то був старший помічник капітана.
— Ну, тоді, мій пуп'янок трояндовий, скажи — чи не бачили ви Білого Кита?
— Якого кита?
— Білого Кита, кашалота Мобі Діка; не бачили?
— Ніколи не чули про такого кита. Cachalot Blanche! Білий Кит… Ні.
— Гаразд, тоді бувайте. Я зараз знову до вас прийду.
Потім, швидко повернувши назад до «Пекводу», де Ахаб, стоячи на юті, чекав його доповіді, Стабб склав долоні рупором і гукнув: «Ні, сер! Ні!» Ахаб одразу ж пішов геть, і Стабб знову повернув до француза.
Тепер він побачив, що гернсієць вийшов на руслінь за бортом і працює фленшерною лопатою, прив'язавши собі до носа щось на зразок торби.
— Що це в тебе з носом? — спитав Стабб. — Зламав?
— Та вже б краще зламав чи був би зовсім без носа, — відповів той; здавалося, його не надто тішила робота, яку він мусив виконувати. — А ти чого за свій тримаєшся?
— Та нічого! Це восковий ніс, от я його й підтримую. День сьогодні чудовий, еге ж? Повітря — як у саду. Може, кинеш нам букетик, Бутон-де-роз?
— А ще
