Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

—    Це нормально, Лєно. Чоловіки повинні бути старшими за жінок, - сказала я і згадала Макса. Хвиля ніжних приємних спогадів прокотилася тілом. А я ж давно його не згадувала. Його образ майже витіснив Вовка.

—    Правда? А мама каже, що йому від мене тільки одного й треба, – сором'язливо поділилася інтимним дівчина. Треба ж, вона вміє червоніти. Це було  для мене відкриттям.

—    І як, мама права? Було? – якщо вже пішла така розмова, то варто було її доводити до кінця.

—    Звісно ж, було. Соня Костянтинівно, зараз не модно бути дівчинкою. І я не шкодую. Принаймні він дуже в цьому питанні досвідчений. А що?

—    Нічого. Це твій вибір, - а що я мала сказати Лені, коли їй вирішувати, як жити, які кроки робити, а з якими почекати. Дівчина не збиралася чекати. І зупиняти таку дуже складно. В принципі я її розуміла, бо сама такою була.
Коли ми виставили всі оцінки, заповнили бланки і я оформила всі сторінки в журналі, то подякувала  Новіковій.

—    Дякую, одна б я ще годину точно сиділа й коптіла над цими писульками. Класу пощастило зі старостою, та й мені теж.

—    Усе гаразд, Соня Костянтинівно. Я знаю, що рідкісний «подарунок». Мамині гени. Адже з вами теж цікаво. Незвичайна ви людина, легка, - вона зібрала свої речі й вже у дверях повернулася, щоб остаточно приголомшити:

—    А Титаренко тепер вільний… Можете забирати…
Мені хотілося сказати їй, що вже давно невільний і вже давно забрала, але я промовчала, мило посміхнувшись  щасливій Лєні.