Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
Коли зійшов на вулицю, там уже зібралися молоді жінки. Почув неймовірне: Юрова Поланя уночі померла. Не витримала…
В очах жінок відбився страх перед невідомим…
Між ними зупинилася й Олена – найкраща молодиця. Наші очі на хвильку зустрілися. Я помітив сльози і крізь них благання – помогти.
– Де ви були? – спитала вона. – Я так давно не виділа вас…
Коли я подався через перелаз, спіймала за руку:
– Він прийде тепер до нас!.. Я то відчуваю…
– Ти кріпися, нічого не бійся… – заспокоюю її. – Нічого тобі не станеться…
– Я буду кріпитися! – сказала Олена, та по очах уже було видно, що сила і надія у неї пропали. Я скоро розпрощався – пішов чорним садом. Вона дивилася услід. Коли опинився на дорозі сам, її погляд стримував мене і ніби не пускав. Що зі мною діється? Я теж почав боятися? Страх передавався, як заразлива хвороба!
Я вже хотів ступити на кладку, коли з-за потоку мене зупинила якась стара жінка з ліхтарем у руці…
– Я уночі йшла до Полані і виділа, що ваше вікно світиться, хоч то було далеко… Ваше світло мене і спасло… Не гасіть його вночі.
Очі у селянки були такі страшні, що мене від них поморозило. Я зрозумів, що вона – ворожка і хотіла помагати хворій.
– Над сим не маю сили… – зізналася бабка. – Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги – такі, як у оленя… Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти. – Потім заговорила пошепки: – І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз… Та – еге, розгнівався й замучив жону!..
Стара почалапала уздовж порічка, світячи ще з ночі ліхтарем.
І я не пішов далі, повернув через вільшняк додому. Шуміла вода, кричали ворони… Очі старої жінки – червоні, аж страшні – запали мені в душу, як дві жарини страху, і я не міг позбутися того почуття.
Побіг двором, увійшов до хати. Дівчина, яка вже прийшла з дому, дуже мені зраділа, але двері замкнула на ключ.
– Страх, – сказала потай, – великий страх у селі… Всі жінки бояться… котру сеї ночі вибере собі… Так усіх замучить!..
– Хто? – чинився я, що не розумію.
– Хто?… Той пан, що ходить по селу із зеленим пером за клебанею… Він – нечистий, але так з’являється…
Я спробував довідатися від неї щось більше, але намарне.
– Всі жінки, – зізналася, – лише про вас говорять. Ви їх можете спасти… Сільську ворожку не послухав… Івана побив… Має велику силу! – Вона дивилася на мене з такою наївною, дитячою вірою, що я враз отямився і перестав боятися…
Під ніч на всякий випадок зарядив свій стародавній пістолет і, будучи чомусь украй втомленим, ліг досить рано спати. Невдовзі глибоко заснув. Але крізь сон начебто почув дрібний стук у вікно. Я схопився з ліжка, скочив серед кімнат.
– Пустіть! Пустіть! – кричала Олена.
Серце моє застукало дужче. Я найбільше боявся за неї. Побіг відчинити.
Стояла вона боса, у нічній сорочці – а вже пішов сніг, білою пеленою покрив усю землю…
Впала мені до ніг, обняла коліна. Я взяв її за руку й повів до кімнати. Трусилася від страху і була, як лід. Та почала гаряче мене цілувати.
– Він прийде… Я знаю, він прийде й буде мене там, дома, глядати… Тому втекла до вас… Тепер уже нічого не боюся. Із вами не боюся!
Страх мій начебто пом’як, і, навпаки, я чувся вже хоробрим… Попросив її лягти і тепло накрив. Вона зітхнула й заплющила очі. Сам ходив по кімнаті та обдумував пригоду…
На старому годиннику вибила дванадцята година. Я підійшов до вікна, видивився надвір. Зі стріхи тихо капала вода. Від снігу було ясно… Миттю блиснув якийсь білий вогник, своєю ходою пішов через вільшняк, потім через воду і виринув коло сусіда Юри. Звідти швидко завернув і… диво! – попрямував до хати Олени. Мені волосся стало дуба, але я силкувався не піддаватися уяві, що то ніхто иньший, як нечистий. Нараз вогник згас… А за хвилю знову показався перед її хатою. Звідти прямо пустився сюди!..
Я взяв пістолет і стис в обох руках. Потім стиха відчинив вікно. У кімнату вдарив вихор холоду. Здавалося, я трачу притомність. Тіло задубіло. Душа моя змінилася в невиказаний крик… І ось я ніби бачу, як високий пан із зеленим пером за клебанею наближається до мене. Не тямлячись, я випалив…
У відповідь почувся приглушений крик… Потім стареча лайка. Олена схопилася й побігла надвір, гадаючи, напевне, що я там. Зачулася розмова. До хати, все ще лаючись, зайшов сільський чародій Іван – з ліхтарем у руці. Він голосно сказав:
– Не стріляйте!
– Уже не стріляю, – озиваюся йому.
– Коли так, то слухайте, чому я прийшов. Несила більше сторожити від нього село. А кажуть, ви розкопали гріб і зняли колодиці з того мертвого, що ходить. Ви їх собі намалюйте, пане, і верніть на місце. Замкнемо його знову. Не знаєте, то я вам розповім. Майже сто років тому тут, у сьому домі, жив молодий граф. Він був дуже красний і носив клебаню з зеленим пером, його полюбила одна молодиця, у якої помер чоловік. Та пан собі блудив і за иньшими. І одної ночі, коли прийшов до неї, вона за те, що не був їй вірним, його задушила… Боялися, що після такої насильної смерті пан буде ходити до молодиць далі – як нечистий дух, тому його заперли на колодиці. А ви того не знали і звільнили… Збирайтеся і ходім, аби то все зробити до рана.
Невдовзі ми ступали по невеличкому снігу, що випав на болото. По дорозі зайшли на єпархію, де жив самітний піп. Зняли його з ліжка, одягли в що треба. Він був товстий, лінивий. Але підкорився моєму авторитету й Івановій просьбі, тому пішов із нами.
Ми розкопали гріб, відкрили труну. Я поклав колодиці на місце – так, як вони лежали… Потім сонний піп сяк-так запечатав наново могилу.
І все пройшло, в селі настав спокій.
Олена з того часу – мій найвірніший приятель. Вона самовіддано
