Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Ґустав, трясучись на цілім тілі, вийшов і направився за духом, котрий неначе плив у повітрю.

– Ось тут, в оцій кімнаті, – тихо промовив дух Розалії. – Рятуй її.

Це сказавши, дух зник.

Не довго надумуючись, Ґустав вийняв ключа, відчинив двері і увійшов до кімнати та засвітив ліхтарню. Розглянувшись, побачив на ліжку заплакану дівчину гарної вроди. Вона гляділа на Ґустава зі страхом, тремтячи цілим тілом.

– Не бійтесь мене, – промовив він тихо, – я прийшов, щоби вирятувати вас із кігтів того кровожерного звіра.

Дівчина заллялась сльозами, впала на коліна і, зложивши руки, як до молитви, промовила:

– Молю вас, спасіть мене. Я і мої родичі будемо вашими вічними довжниками.

– Хто ви така? – запитав Ґустав.

– Я донька шляхтича Яна Росінського, Марія. Мене три дні тому схопили якісь люди і минулої ночі привезли сюди. Мене тут збезчестять і уб’ють.

– Не бійтеся, я вас визволю, – заспокоїв Ґустав нещасну жертву. – Я зараз видістанусь з замку за поміччю. Ось маєте ніж і наколи б з’явився до вас властитель замку, щоби збезчестити, всадіть ніж в груди. За кілька годин я буду назад тут з поміччю.

– Не лишіть мене тут, благаю вас.

– Будьте певні того.

Це сказавши, Ґустав вийшов і замкнув двері. Та лише повернувся, як стрінувся лицем в лице з Артуром, котрий в ту мить підніс до його лиця ліхтарню.

– Ти що тут робиш?! – прошипів він. – Приїхав вивідати мої тайни! – і зміряв у груди Ґустава пістоль.

Але той ударив його по руці і пістоль випав. Тоді Артур, наче звір, кинувся на Ґустава, ліхтарня згасла, і оба противники звалились на долівку коритаря.

Ґустав знав добре, що його жде неминуча смерть, і для того добував останніх сил, щоби не дати Артурові змоги схопити себе за горло. В ту хвилю згадався йому котел, кості та дух замордованої Розалії. Він з жахом відчув, що Артур перемагає його, хотів крикнути, щоб прибіг на поміч Волтер, але голос відмовив послуху.

Тимчасом Волтер, занепокоєний довгою відсутністю Ґустава, вийшов в коритар і наслухував. Нараз перед ним з’явилась біла постать жінки і промовила:

– Спіши скорше на поміч. Іди за мною.

Привид попрямував безшумно вперед, а Волтер поспішав за ним, стискаючи в руці ніж. На другім поверсі привид зник, а кілька кроків попереду Волтер вчув шамотіння і кинувся туди, вийнявши з-під поли ліхтарню.

Вже Артур схопив Ґустава за горло, але Волтер сильним ударом ноги в бік заставив Артура випустити з рук свою жертву. Другим ударом в голову оглушив його і вмить відтягнув на сторону, скрутив руки й заткав рот хустиною.

Ґустав ледве зміг підвестися і минуло аж кілька хвилин, поки отямився.

– Якби не твоя поміч, то я отсе лежав би трупом, – сказав він до Волтера. – Занесім цю потвору до моєї кімнати.

Взяли Артура і знесли надолину, де ще ліпше зв’язали, і Ґустав оповів Волтерові про все, що бачив і пережив. Рішили, що Волтер лишиться стерегти Артура, а Ґустав поїде до старости за поміччю. Та вперед пішли до кімнати, де знаходилася Марія Росінська, і забрали її, запевняючи, що їй уже не грозить небезпека, і вона лишилась під охороною Волтера. А Ґустав, відчинивши вікно, дістався на подвір’я, переліз через мур при помочі шнура і за годину був у домі старости, котрому оповів про всі події.

Зараз же вирушив відділ сторожі, двох жовнірів передістались через мур на подвір’я, розбудили фірмана Андрія в його комірці біля брами, взяли в нього ключі, відчинили браму і увійшли до замку, де арештували Лєопольда і кухарку Марію, а за півгодини жовніри привели коршмаря Гершка.

Артур, очунявши і побачивши, що усі його страшні вчинки відкриті, встиг піднести до уст перстень, відкрити його і випити сильну отруту. За пару хвилин на долівці лежав його труп.

Лєопольда, Андрія, Марію і Гершка, котрі призналися до всього, забрали до в’язниці, а Марію Росінську відвезли до її родичів. Ґустав поховав родичів в парку; там же недалеко їх могили зложили кости невинних жертв, а труп Артура Розена вивезли в ліс і там закопали. Умебльовання замку Ґустав продав дооколичним дідичам і, лишивши замок пусткою, від’їхав з Волтером до Гельсінґфорсу.

Проминуло багато літ, і з замку лишились одні лише руїни, над котрими в непогоду вітер заводить стоголосами і неначе оповідає про страшні, криваві події, які творились колись в страшнім замку.

Федір Потушняк

27.02.1910 р., с. Осій, Закарпаття – 11.02.1960 р., м. Ужгород.

Закінчив філософський факультет Празького університету, потім учителював. Захопившись археологією та етнографією, написав чимало розвідок з мітольогії. По війні викладав в Ужгородському університеті.

Перші поезії публікував у 1920-х роках у місцевій пресі. З 1934 р. по 1944 р. видав десять збірок віршів та віршованих драм, а також три збірки прози. Після війни опублікував ще кілька книг, куди увійшли твори, написані раніше.

Відібрані оповідання написані в другій половині 1930-х років, опубліковані у наш час.

Капелюх із зеленим пером

Я провадив археольоґічні розкопки в одній надзвичайно цікавій околиці. У долині замикав село могутній, мов умисне кинутий сюди, півкруг височини – жовтий, рінистий, тут-там порослий лісом… Село невеличке, всього пару десятків хатин, і майже всі криті черепицею. Здавалося, що в ньому живуть самі жінки – чоловіки від’їздили десь на заробітки і поверталися додому тільки під весну, коли їх чекало ярювання.

Був пізній, грудневий час. На холоднім, вічно чорнім небі висіли хмурі хмари. Не видно було, де вони кінчаються і де починаються… Дрібний дощ постійно мочив землю. А втім, я люблю пізньоосінні дні. Снігів ще нема… Навколо понурий, голий краєвид, просякнутий якоюсь глибокою задумою, таємничістю буття…

Розкопували пам’ятники кам’яного віку. Я захопився й не кидав роботи, незважаючи на непривітний день.

В такий час проводити розкопки навіть вигідно. Поля голі, вільні. Та й земля м’яка, відповідна для такої праці. Навіть – прохолодно…

Я жив у селі, в невеличкому старовинному домку. Перекази свідчили, що він залишився з глибокої пори – ще від панщини.

Місцевих селян знав скоро майже всіх. Скажу, що до мене ставилися добре від самого початку… Були це молоді, вродливі жінки, старі люди, діти й кілька чоловіків, що ще лишилися в селі. Вони мене вважали паном, але добрим, який їх не скривдить… Я скоро звик до їх