Синхрон - Інгеборг Бахман

було для неї тягарем, а до всього ще й треба було не забути запитати, чи не налити йому келишок горілки або чи, може, він хоче кави, але тоді вони лягали поруч, і вона давала йому змогу виговоритись. Лише коли він, на жаль, переставав говорити, вона за кожної його несміливої спроби, бо над ним завжди тяжіла тінь Ґуґі, заливалась сміхом, її заполонювало невгамовне бажання пустувати і з’являвсь іще рішучіший спротив, і Еріх якось сказав, без краплі розчарування в голосі, що йому подобається, що йому так подобається. Тож його в рамках тримала не поблажливість до неї, натомість якось, коли він вийшов з тужливого настрою і теж розсміявся, то сказав крізь сміх, що вона — demi-vierge. Беатрікс не знала, що це слово означає, і взялась шукати його в словнику, яким часто користувалась за часів Жанн, і воно їй сподобалося, бо вона принаймні щось наполовину; чимось цілим вона б не хотіла бути, але Ґуґі, мабуть, одна з тих жінок, що кохають до істерики й безпам’ятства, от і видно, до чого вони себе доводять, навіть із кимось таким, як бідний Еріх.

Неприємно Беатрікс ставало лише тоді, коли Еріх починав вести мову про її майбутнє, бо цілком, звичайно, не можна було приховати, що їй більше не хотілося вчитись і що в неї немає жодної освіти, а тому вона лише невиразно і ніби між іншим запевняла, що підшуковує якусь відповідну роботу. Еріх зі своїм почуттям відповідальності ставав тоді дуже нудним, заводив, що це в її інтересах, що він також міркує над тим, щоб їй могло підійти, вчитись на перекладачку чи, може, робота в бутику або в книгарні чи в галереї. Казав, що вона просто мусить щось робити, що його це дуже непокоїть, бо за обставин, що склалися, він не може з нею одружитись. Але Беатрікс знала точно, що просто немає ніякої роботи, навіть у найжалюгіднішій конторі немає — бо навіть для цього вона не має ні диплома, ні навичок — і що їй ніхто й ніде не дозволить спати до глибокого пополудня, бо всюди, куди не глянь, ці нікчемні людці погоджуються на графік від і до, що вона через це ніколи не працюватиме, не кажучи вже, щоб піти вчитися, бо в неї немає жодних амбіцій заробляти на себе й просиджувати по вісім годин серед смердючих людей. Особливо страшні уявлення вона мала про тих жінок, що працюють, бо вони, безумовно, мають якийсь ґандж чи хвору уяву або дозволяють, щоб їх використовували чоловіки. Вона, вона ніколи не дозволить себе використовувати, навіть заради самої себе вона ніколи не сяде за друкарську машинку й не опуститься до того, щоб десь у якомусь бутику влесливо запитувати: а може, приміряєте ось іще це, а може, оцю ось зелену блузочку?

Ні, запевнила вона, але лише раз, щоб не засмучувати добродушного Еріха, я не переживаю, і про яке майбутнє? А тоді ніжно сказала: Навіщо нам перейматися майбутнім? Поглянь, навіть теперішнє страшенний тягар для тебе, і мені не хотілося б, щоб ти сушив собі голову ще й через мене. А як там Ґуґі? Що каже професор Йордан? Прошу тебе, не приховуй від мене нічого, між нами не повинно бути жодних таємниць. І тієї ж миті Еріх знову був біля Ґуґі і думав про те довге лікування, про нову надію та старі побоювання. Від матері, що вийшла заміж і виїхала до Південної Америки, сестри покійного пана Міхайловіча, вона регулярно одержувала невеличку суму, яка перепадала від старого занедбаного будиночка в десятій дільниці, і нехай тих грошей було небагато, щось на кшталт ренти, яка не зростала і через інфляцію постійно втрачала на вартості, вона все ж, на зло тітці, обходилася ними, бо їй багато не треба та й мешкає вона майже задармо. Їй ніколи не спадало на думку давати щось паням Міхайловіч, за кімнату та деякі послуги, які ті, мовчки, оплачували й за неї. Вона нікуди не ходила, а якщо й ходила, то тільки з Еріхом, дуже рідко заходила сама до кав’ярні, бо була надто втомлена, щоб поринути в життя, і єдине, на що витрачала гроші, а ці видатки були їй важливіші за всі інші, важливіші навіть за їжу, були перукарня й косметика. Віднедавна вона казала: в мене дещо сутужно з косметикою. Лише тому вона одного разу незворушно й не замислюючись прийняла від Еріха п’ятсотшилінґову купюру. На день народження їй і так нема на що від нього сподіватися, з її непересічним двадцять дев’ятим лютого. Чого Еріх не знав, чого він і не міг знати, бо мав для неї небагато часу, і в чому б вона ніколи не зізналася жодному іншому чоловікові, може, саме тому вона й не хотіла ніякого іншого чоловіка, було те, що вона просто дуже любила сидіти в перукарні, що «Рене» було єдине місце на світі, де вона добре почувалась, і заради цього вона відмовляла собі майже в усьому, навіть у регулярному харчуванні, до того ж вона раділа, що вона така тендітна, як пір’їнка, і так мало важить, не цілих сорок шість кілограмів. Найбільше вона любила пана Карла, Ґіту і пані Розі теж любила, навіть малого незграбного Тоні вона любила більше ніж Еріха та заклопотану нетямущу тітку Міхайловіч. До того ж усі в «Рене» розуміли її краще, ніж деінде, а тому їй подобалась атмосфера лише на Ротентурмштрасе, на другому поверсі, аби тільки ніхто не приходив і не вимагав, щоб вона брала приклад з кузинки, з Елізабет, яка закінчила університет, захистилась і надривається, зразок для наслідування, і все, що з того має, з усієї своєї вченості, що їй уже тридцять і через оту всю незалежність, приниження та безперспективну боротьбу за місце під сонцем так ніде по-справжньому й не облаштувалась, навіть до перукаря піти не наважується, а тому й виглядає справді на тридцять. Якщо Беатрікс когось серйозно й уникала, то Елізабет, бо хоч її кузина й була тиха та зосереджена в собі й ніколи не мовила до неї жодного обурливого чи докірливого слова, в її присутності Беатрікс ставало не по собі, і якби вона так не цінувала спокою, що його вона мала на Штроціґасе, і сон, то за нагоди залюбки б їй сказала, яка вона дурна, дурна і все, щоб бути аж такою дурною, та ще й жінка, бо Еріх то щось інше, щось зворушливе, байдуже, якими придуркуватими вона