Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Я спирався на огорожу, трохи нахилившись над нею, і штани в мене ззаду натяглися й притиснули пласку пляшку до лівої сідниці. Якусь хвилю я думав про це, милуючись барвами заходу і вдихаючи сухий і чистий аміаковий дух, а тоді витяг пляшку з кишені. Хильнув із шийки і сховав пляшку назад. Потім сперся на огорожу й став чекати, коли барви заходу спалахнуть у мене в шлунку. І вони не забарилися.
Я почув, як хтось відчинив і зачинив хвіртку обори,— але не озирнувся. А коли не озирнувся, то, виходить, ніхто й не відчиняв тієї хвіртки на рипучих іржавих завісах,— і це чудовий принцип, що його варто засвоїти кожному. Я прочитав про цей принцип в одній книжці, коли ще вчився у коледжі, і залишуся вірним йому до самого скону. Всім, чого я досяг у житті, я завдячую цьому принципові. Він зробив мене тим, хто я є. Коли ти чогось не знаєш, то це не може тобі зашкодити, бо його просто не існує. У тій книжці, яку я прочитав, навчаючись у коледжі, це називалось Ідеалізм, і, засвоївши цей принцип, я став Ідеалістом. Затятим, непохитним Ідеалістом. Коли ти Ідеаліст, то все, що ти робиш і що діється навколо тебе, не має ніякого значення, бо насправді його не існує.
Хода, приглушена пилюкою, чулася дедалі ближче. Та я не озирався. Нарешті дріт огорожі рипнув і подався вниз, бо хтось іще сперся на нього й став милуватися заходом сонця. Хвилини зо дві я і містер Ікс милувалися заходом сонця разом, і жоден не озивавсь. Якби я не чув його віддиху, то й не знав би, що він стоїть поруч.
Потім я відчув якийсь порух, і дріт сіпнувся догори — то містер Ікс перестав тиснути на нього своєю вагою. Тоді чиясь рука поплескала мене по лівій сідниці і чийсь голос промовив:
— Дай-но ковтнути.— То був голос Хазяїна.
— Бери,— відказав я.— Ти ж знаєш, де її гніздо.
Він відгорнув полу мого піджака й витяг пляшку. Я почув, як забулькало, зникаючи в його горлянці, моє віскі. Потім дріт знову прогнувся під його вагою.
— Я так і подумав, що ти пішов сюди,— сказав він.
— А тобі захотілося хильнути,— озвався я без гіркоти.
— Еге ж,— підтвердив він,— а тато цього не люблять. І ніколи не любили.
Я подивився на нього. Він обіруч спирався на огорожу, а між долонями тримав пляшку, вже закорковану, і так наважував усім тілом на дріт, що це не обіцяло огорожі нічого доброго.
— Колись і Люсі цього не любила,— зауважив я.
— Усе змінюється…— Він відіткнув пляшку, ще раз добре потяг з неї і знову закоркував.— Крім Люсі,— повів далі.— Я не знаю, змінилася вона чи ні. Не знаю, чи вона й тепер не любить, коли п’ють, чи вже ні. Сама вона й краплини до рота не бере. Але, може, зрозуміла, що чоловікові це заспокоює нерви.
Я засміявся:
— Де там у тебе ті нерви!
— Та я просто-таки клубок нервів,— відказав Хазяїн і посміхнувся.
Ми й далі спирались на огорожу, спостерігаючи, як світло призахідного сонця стелеться по землі й наражається на купку дерев під узгірком. Хазяїн подався трохи вперед зібрав у губах чималу кульку слини й зронив її поміж рук у дощане корито для свиней, що стояло просто перед нами по той бік огорожі. Корито було порожнє й сухе, тільки на дні та на землі біля нього лежало кілька червоних зернят кукурудзи й трохи лушпиння.
— А тут майже нічого не змінюється,— мовив Хазяїн.
Відповідь на це навряд чи була потрібна, і я промовчав.
— Ладен заприсягтися, що я перетягав у це корито п’ять тисяч відер помиїв,— провадив він.— Свого часу…— Й знову зронив у корито кульку слини.— І вигодував з нього не менш як п’ять сотень свиней… Та побий мене бог,— сказав він,— коли я й тепер не роблю того самого. Ллю в корито помиї.
— Ну що ж,— озвався я.— Вони не можуть жити без помиїв, хіба не так?
Він нічого не відповів.
Хвіртка рипнула знов, і я озирнувся. Цього разу не мав причини не озирнутись. То була Сейді Берк. Вона із заклопотаним виглядом чимдуж бігла до нас, борознячи пилюку білими черевиками на шнурках, і за кожним сягнистим кроком здавалося, що спідниця її смугастого літнього костюма ось-ось трісне по шву. Хазяїн обернувся, тоді поглянув на пляшку в своїй руці і віддав її мені.
— Що там таке? — запитав він Сейді, коли вона була ще за кілька кроків од нас.
Сейді відповіла не одразу, а підійшла зовсім близько. Вона важко дихала від швидкого бігу. Сонце било просто їй у подзьобане віспою обличчя, і воно лисніло від поту, її коротко підстрижене чорне волосся стовбурчилося, мов наелектризоване, а великі, глибокі й владні чорні очі горіли на обличчі, мов дві жарини.
— То що там? — знову запитав Хазяїн.
— Суддя Ірвін…— насилу вимовила Сейді, хапаючи ротом повітря.
— Ну? — мовив Хазяїн. Він усе ще стояв, недбало прихилившись до огорожі, але дивився на Сейді так, наче вона могла ось-ось вихопити пістолет і він мав відбити напад.
— Дзвонив Метлок… по міжміській… каже, у вечірній газеті…
— Ну викладай уже,— сказав Хазяїн,— викладай.
— Іди ти…— огризнулася Сейді.— Викладу, почекай. Дай звести дух, і я тобі викладу. Ось тільки дух зведу, і ти…
— Не схоже, щоб ти пускалася духу,— зауважив Хазяїн так лагідно, що мимоволі згадувалося муркотання кота, коли гладиш його по спині.
— А це мій дух,— огризнулася Сейді,— і ніхто його ще не купив. Я бігла стрімголов сказати щось важливе, а ти мені — «викладай, викладай»! Не дав і віддихатись. Я все тобі скажу, постривай. Ось дух зведу і…
— Щось наче не той дух від тебе,— посміхнувся Хазяїн і знову сперся на огорожу.
— Думаєш, це дуже смішно? — сказала Сейді.— Де ж пак, з біса смішно!
Хазяїн не
