Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Він ще трохи посидів на ганку, не забираючи руки з Бакової голови.

— Собака,— мовив він,— найкращий друг людини. Кращого друга, ніж старий Бак, я ніколи не мав.— Він почухав пса за вухом.— Атож, добрий старий Бак завжди був мені найкращим другом. Але, хай йому чорт,— сказав він і так рвучко підвівся, що Бакова голова гепнулась на ганок,— смердить від нього анітрохи не краще, ніж від усіх інших.

— Це для преси, Хазяїне? — спитав один з репортерів.

— Авжеж,— відказав Хазяїн.— Смердить від нього так, само, як і від усіх.

Потім ми стягли напівживого Бака з ганку, і фотограф заходився клацати далі. Він зняв Хазяїна з родиною в усіх можливих комбінаціях. А тоді склав свою триногу і сказав:

— Знаєте, губернаторе, треба ще зняти вас нагорі. У кімнаті, де ви жили в дитинстві. Всі попадають.

— Та звісно, що попадають,— мовив Хазяїн.

То була моя ідея. Фото справді мало вийти пречудове — Хазяїн у своїй дитячій кімнаті, зі шкільним підручником у руках. Добрий взірець для малечі. І ми пішли нагору.

Кімнатка була маленька, з голою дощаною підлогою та шпунтовими стінами, колись пофарбованими в жовтий колір, а тепер майже геть облупленими. Там стояло чимале дерев’яне ліжко з високими, трохи перекошеними спинками, заслане білим покривалом, простий сосновий стіл, два стільці, кругла залізна грубка, поіржавіла від часу, а біля стіни за грубкою — дві саморобні шафки, напаковані книжками. В одній — читанки, підручники з географії, алгебри тощо; у другій — ряди дешевих пошарпаних книжок з правознавства.

Хазяїн став посеред кімнати й повільно роздивився навколо, а ми збилися біля дверей, наче вівці, і чекали.

— Боже милий,— мовив він.— Ще б посудину під ліжко — і все як удома.

Я заглянув під ліжко — горщика там не було. Тільки його й бракувало в кімнаті. Та ще повновидого ластатого хлопчини із звислим русявим чубом, схиленого біля столу при гасовій лампі,— певно, тоді ще були гасові лампи,— і покусаного олівця у його руці, і причахлого вогню в залізній грубці, і ударів вітру в північну стіну — вітру, що прилетів за тисячу миль, з Дакоти, через рівнини, вкриті скрижанілим, гладенько виметеним, аж наче перлистим снігом, що тьмяно мерехтів поночі, через безводні річища й через пагорби, де колись стогнали під вітром сосни, а тепер ніщо не стояло йому на заваді. Від того вітру бряжчали шибки в північному вікні, вогник гасової лампи вигинався й тріпотів, та хлопчина не підводив голови. Він покусував олівця й ще нижче схилявся над книжкою. А потім гасив лампу, роздягався і лягав у ліжко в спідній білизні. Простирала були холодні й жорсткі. Він лежав у темряві і тремтів від холоду. Вітер прилітав за тисячу миль, він бив у стіну, бряжчав шибками, і всередині у хлопця, поволі роздимаючись і твердіючи, наростало щось велике, аж поки йому спирало подих і кров починала стугоніти в скронях так лунко, наче голова його стала печерою, неосяжною, мов темрява надворі. Він не знав, як назвати оте велике, що наростало в ньому. А може, воно й не мало назви.

Оцього тільки й бракувало в кімнаті — того хлопчини й нічного горщика. Все інше було на місці.

— Атож,— мовив Хазяїн,— десь вона поділася, та посудина. Ну, як на мене, то й не біда. Може, коли сидиш над текучою водою, тельбухи й справді беруться слизом, як то кажуть старі люди. Одначе вивчати право так було б з біса зручніше, і не пропадало б марно стільки часу.

З Хазяїна був таки добрячий сидень. Не одне важливе питання в житті нашого штату ми з ним розв’язали, розділені дверима ванної: Хазяїн сидів усередині, а я на стільці біля дверей, зі своїм чорним записничком на коліні й телефоном напохваті, що весь час дзвонив як на пожежу.

Та ось у кімнаті заходився порядкувати фотограф. Він посадив Хазяїна за стіл, дав йому в руки розгорнуту старезну читанку і, осяявши ту картину лампою-спалахом, зробив знімок. Потім ще п’ять чи шість: Хазяїн на стільці біля залізної грубки, Хазяїн з правознавчою книжкою на колінах і ще хтозна-як.

Я залишив їх карбувати пам’ятки для історії і подався вниз.

Спускаючись сходами, я почув голоси у вітальні й зміркував, що то старий, Люсі Старк, Сейді Берк і хлопець. Я повернув і вийшов на задній ганок. Звідти було чути, як у кухні порається служниця-негритянка, наспівуючи щось про бога та про себе. Я перейшов задвірок, де не росло ані травинки. Восени, коли дощило, там мало бути суцільне болото, безладно помережане курячими слідами. А тепер не було нічого, крім пилюки. Біля хвіртки, що вела до обори, росло мильне дерево, і, коли я виходив через хвіртку, його опалі плоди хрускали в мене під ногами, наче жуки.

Я пішов далі, повз ряд гостроверхих, потрісканих від часу дерев’яних курників, що для захисту від води стояли на кипарисових колодках. Стежка привела мене до клуні й хліва із загородою, де біля великого залізного казана, в яких варять мелясу, понуривши голови від вічного сорому за свій рід, стовбичило двоє ще міцних, але досить-таки облізлих мулів. Казан правив тепер за цебро. Над ним стирчала труба з краном. То було ще одне з нововведень Хазяїна, яких не видно з дороги.

Поминувши хлів, збудований з колод, проте покритий доброю бляхою, я зупинився і сперся на огорожу, за якою починалось узвишшя. Позаду клуні земля була розмита, так що там уже утворювалися виярки, і подекуди в тих промивинах були навалені купи хмизу, щоб затримати воду. Наче це й справді могло зарадити. Кроків за сто, перед самим схилом, зеленів невеликий поріст: молоді дубки та ще якісь деревця. Грунт там, певно, був заболочений, бо трава скраю вигналася буйна і зелена, як у тропіках. Аж неприродно зелена проти голого схилу за нею. Трохи далі я побачив двох свиней, що лежали там, мов великі сірі пухирі на зеленому тілі.

Сонце вже хилилося до обрію. Спершись на огорожу, я дивився на захід, звідки линуло світло, і вдихав сухий і чистий аміаковий дух, який завжди стоїть коло хлівів сонячного літнього надвечір’я. Я подумав, що коли я стану потрібен, то мене знайдуть. Але не мав і найменшого уявлення, коли це буде. Хазяїн із сім’єю, як видно, збирався заночувати