Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Знов у залі забриніла напружена тиша. Здавалося, ніби всі необхідні слова вже сказані. Проте Григорій подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останній штрих.
Хтозна, стає думка матеріальною, або ж усе це дурнуваті вигадки… Проте по деякому мовчанні король мовив тихо й повільно:
– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хіба решта козаків не здатна підтримати свого ватажка і його сім'ю?
Шаленим зусиллям волі юнак утримав на обличчі той-таки закам'янілий вираз, коли відповідав:
– Ні в якому разі, Ваша Величносте, мої шляхетні батьки не прийматимуть допомоги від громади. Адже подавшись з Украйни за Вашою Величністю, козаки покинули всю маєтність, що її реквізували тепер загарбники-московити. Єдине їхнє й наше багатство – це військова скарбниця, та й вона майже геть спорожніла. Тому най відсохне рука того, хто зазіхне на ці кошти, призначені насамперед для визволення святої нашої Украйни!..
Тут Григорій сумовито причмокнув, зітхнув і після короткої, але промовистої паузи додав:
– Та й не личить родині ясновельможного гетьмана жити краще від інших, коли громада бідує. Ні-ні, ваша величносте, мої шляхетні батьки вірно роблять, що не приймають і ніколи не приймуть допомоги від громади. Навпаки – допомагатимуть іншим, чим тільки зможуть.
Дивна мовчанка запанувала по тому у тронній залі. Карл вчепився у трон до побіління пальців і аж підвівся, дихаючи важко, з присвистом. Здивований настільки драматичною реакцією Міллерн ошелешено позирав то на одного, то на іншого. А юнак дивився просто у вічі королю таким ясним і чистим поглядом, що запідозрити у його словах будь-який прихований підтекст було ну ніяк неможливо…
Але ж підтекст був, і неабиякий!!!
«Най відсохне рука того, хто зазіхне на кошти військової скарбниці!»
Григорій добре розрахував останній удар: адже випадково дізнався від батька, що незадовго до Полтавської битви покійний гетьман Мазепа позичив Карлу кругленьку суму з військової скарбниці. Перебуваючи тривалий час поза межами рідної Швеції, король почав відчувати нестачу готівки, а все одно мусив платити солдатам. Мазепа пішов на цю жертву, хоча в результаті позбувся підтримки запорозьких козаків – бо тепер сам не мав чим заплатити своїм військам… Отож при ньому лишилися тільки сердюки та невеличкий осередок найвідданіших прибічників, котрих під час Полтавської битви тримали у тиловому резерві, так і не кинувши у бій.
Поза сумнівом, Карл пам'ятав про цю позику. Поза сумнівом, безпосередньо зараз вкотре вже згадав, що досі не повернув позичене. Але ж король не знав, відомо щось Григорію про цю неоковирну справу, чи юнак щиросердо розмірковує вголос про козацьку честь і шляхетний обов'язок визволення вітчизни. Гірше за все, що король не міг спитати просто так: «Ви натякаєте на мої й покійного гетьмана Мазепи грошові розрахунки?» – бо якщо раптом гетьманич просторікував собі без жодних задніх думок, Карл тим самим викрив би себе з головою!..
Нарешті мовчанка стала гнітючою. Король повільно сів на трон, відкинувся на спинку, витер рясний піт з чола і мовив:
– Гаразд, юначе, тепер я повною мірою уявляю невтішне становище козацької громади, вашої шляхетної родини й особисто ваше. Дякую вам, Міллерне, – він скоса позирнув на канцлера, перевіряючи його реакцію, – дякую за те, що знайшли за можливе представити мені юного гетьманича Орлика. Зізнаюся, сьогодні я нібито вперше познайомився з ним, хоча насправді ми знайомі вже давненько… Що ж до вас, юначе…
Карл на секунду замислився, потім урочисто прорік:
– Обіцяю, що найближчим часом вам підшукають відповідне прибуткове місце на державній службі – таке моє королівське слово!
– Але ж, Ваша Величносте, як бути з моїм навчанням у Лундському університеті?! – здивувався Григорій. – Я прагну оволодіти усіма необхідними науками, аби якнайкраще прислужитися Вашій Величності…
– Не хвилюйтеся, юначе, вам підшукають місце таким чином, щоб ви могли одночасно продовжити університетські студії.
– Дякую, Ваша Величносте!..
Григорій звівся зі стільця, але вклонитися на знак подяки так і не встиг, оскільки король зупинив його владним жестом та продовжив:
– Стривайте, це ще не все… Враховуючи особливе становище шляхетної родини вірного мого спільника і хороброго приятеля гетьмана Філіппа Орлика, я вирішив призначити його сім'ї спеціальний пенсіон відповідно до статусу. Прошу вас, канцлере, особисто прослідкувати за виконанням. Особисто прослідкуйте, зрозуміло?.. Адже це – мій королівський дарунок однодумцям і вірним слугам шведської корони.
Потім здійняв вказівного пальця правої руки вгору й закінчив:
– Запам'ятайте мої слова, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… при ваших знаннях латини і деяких інших талантах! Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції… От тепер сказано все, що треба. Тепер можете дякувати, дозволяю.
Григорій не поскупився на поклони і компліменти. Король завмер на троні у величній позі античного бога, канцлер спостерігав за обома з неприхованим здивуванням – бо так і не зрозумів, що ж сталося просто у нього на очах. Хоча ясно відчув: щось таки сталося…
Далі Міллерн провів юнака назад до внутрішньої кімнатки, підтвердив, що тепер не тільки юний Густав, але й сам шведський канцлер від свого імені запрошує юного гетьманича Орлика на святкування Різдва. Додав на прощання:
– Не знаю, яким саме чином ви причарували Його Величність. Але, поза сумнівом, потрібно мати неабиякі таланти і вдачу, щоб досягнути отаких результатів.
Біля палацових сходів на Григорія очікував екіпаж: Міллерн розпорядився відвезти його додому. Проте юнак наказав кучерові їхати трохи в інше місце, на окраїну… туди… туди!..
Так-так, насамперед про сьогоднішній успіх хотілося повідомити зовсім інших людей… Пристаркуватого козака і його красуню-дочку. Адже найближчим часом Григорій сподівався назвати Семена Півторака другим батьком, а його доньку, красуню Софійку, – коханою дружиною! Тепер, коли сам король Карл розпорядився підшукати юнакові дохідне місце, не гріх і старостів засилати… Е-е-ех, і ушкварять же вони весілля!!! Дізнається шведська столиця, як уміють гуляти козаки!..
Втім, омріяний будинок на окраїні, що так часто марився уві сні, мав із зовні нежилий вигляд хоча б тому, що всі підходи до нього геть позамітав густий сніг. Було вже темно, тому тільки під'їхавши зовсім близько, юнак переконався, що навіть димок над димарем не звивається. Наказавши кучеру почекати, Григорій підбіг до дверей і почав щосили грюкати у них обома кулаками. Жодної відповіді
