Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Правдива вістка про українську армію — впала чорною тінню на обличчя холодноярців. Гасла надія на визволення із Заходу; треба на власні руки і голови надію покладати...
Оповідаєм із Чорнотою Петренкові про нашу зустріч з „батьком“ Махном. Петренко мав уже відомости про його дальший рух. Коло Канева Махно переправився через Дніпро на Лівобережжя. Лід для переправи тачанок і гармат — був непевний. Закупили махнівці у селі солому, дошки, ворота, двері від клунь. Вірніше, забрали, не питаючи господарів згоди, але заплатили за все по-княжому. Застелили лід соломою, а поверх неї дощок наклали. Як тачанка чи гармата в’їжджала на лід — то зм’якшувалися вдари гостро підкованих копит, тай вага на ширший простір льоду роскладалася. Як перейшли усі, задній загін, вже під обстрілом червоних гармат — підпалив переправу. Згоріла солома з дошками, „згорів“ і лід.
Будьоновці почали переправлятися вище махнівської переправи. Частина кінноти перейшла щасливо, та провалилася під лід батарея гармат з кіньми. Ну а Дніпро в тому місці глибокий — шість будьоновців, одного одному на голову треба ставити, щоби з дна на поверхню виглянути... Побоялися дальше переправлятися — пішли у Черкаси на міст, бо у Каневі — ще Зелений спалив... Поки обходили — Махно вже десь до Лубень доходив, — потім на Миргород завернув. Розбив свіжу будьонівську дивізію, що перетинала йому дорогу, скинув із залізниці під Сагайдаком два бронепотяги, що вийшли закрити шлях на Полтаву. Поки бронепотяги обстрілювали колони Махна — полк махнових донців-будьоновців — „сховався під їх прикрите“. Підібравши момент — донці вірвалися до бронепотягів і вистріляли їх обслугу. „Батько“ пішов дальше понад залізницею, налякав смертельно Полтаву, потім завернув понад залізницею на Харків — наробив паніки у Харкові і пішов десь на Чернигівщину. Маслака з донцями відправив на Дон — козацьку революцію робити.
Вже й на весну натякалося. Бруньки на корчах і деревах пухли, набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших звістунів тепла лісовики. Розпукнуться, зазеленіють — цілий ліс хатою стане...
У березні, розмовляли ми, лежачи на лежанці, як до землянки, в супроводі зв’язка із Мельників, увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий ще по загоєних ранах.
— Слава Україні!
Зриваємося усі й оточуєм отамана, про якого не знали — чи живий. Петренко здав йому рапорт із стану в Холодному яру і передав командування. Деркач розвинув і молитовно оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розвинутим. Потемніло срібло тризуба у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням — війнув у наші душі напис: „Воля України — або смерть“.
Сидячи на поваленому дереві у лісі обмірковуємо положення. Що знали ми — знав уже і Деркач. Та знав дещо більше. Бачився на Херсонщині з старшиною-зв’язком із-за кордону. Є там головний повстанчий штаб — йде підготовка на весну. Старшина той оповідав рожеві речі про зацікавлення закордону українською справою, про підтримку інших держав... Деркач відносився до того стримано, хоч усім хотілося в те вірити.
— Треба комусь поїхати, зв’язатися, роздивитися, як — там, — оповісти, як у нас...
Глянув на мене.
— Поїдеш ти, Юрко. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся як там, що, і до чого. Чого можем сподіватися — чого ні. Тільки не барися... Щоб у квітні вернувся... Візьми із собою совітських грошей, а для заграниці — трохи золота... Документи впорядкуй собі підходящі... Щоб їхати напевняка — і вернутися напевно...
В тому ж будьоновському однострою, з тими-ж документами ад’ютанта 84 полка — вибираюся вночі з Цвітної на Знам’янку і втискаюся до якогось військового ешалону, що йшов на Єлісаветград. Іду закордон роблячи чималого „гака“, бо аж через Полтаву — Київ. В рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, — в другому зашито посвідку Холодного яру для „закордону“.
До Полтави пильно стережуся контролів Чека, бо до документів ад’ютанта — не маю свіжішої посвідки чого і куди їду. З Полтави чуюся свобідніше. Маю вже акт військової лікарської комісії, що на представлення „команди виздоравлівающіх“ — ухвалила мені шеститижневу відпустку для поправлення здоровля після тифу. Маю посвідку „команди виздоравлівающіх“, що „товаріщ Дрозд — ад’ютант 84 кавполка 1 конной армії“ — перебував, виписаний із шпиталя, в команді, й на основі постанови лікарської комісії — ще на шість тижнів, на поправлення здоровля, додому в... село над самим Збручем. Хоч на комісії я і не був — та документи були „правдиві“, заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьоновцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.
У Гребінці пересадка. Сиджу два дні й ані мріяти не можна до потягу вчепитися, — де тільки можна вчепитися — вже на попередніх станціях хтось учепився. Сиділо й кілька будьоновців, що їхали із зброєю у командировку до Бердичіва. Довідавшись заздалегідь, що вони із 14 дивізії — беру їх „під свою опіку“... Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг всісти — не може нічого порадити. Сотки народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одно нам поміг: за мої совітські тисячі — роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може просто відпродав те, що чекісти у „спекулянтів“ відібрали. Сам випив і поїв з нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене на бік.
— Товариш командир... За півгодини прийде потяг „особливого призначення“... Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожнього вагону свою варту мають... Не впускають нікого... але я тобі скажу по секрету... Вся „особливість“ того потягу в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із київської губчека... Як би я там крикнув у вагоні — то мене завтра вже нема на службі... але ви що іншого... Будьоновців усі вони бояться... Збери своїх „братішек“ і силою впхайся у вагон... Там не дев’ять, а чорт зна ще скільки може влізти... Сволочі — їздять розвалившись спекулювати, а червоному воякові нема де на стояка проїхати... Якби двері були замкнені — то на ось ключ вагоновий...
Даю інструкцію „братішкам“, пояснивши в чому справа. „Братішкі“ богохульно матюкаються і стискають
