Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Холодноярський бурлака — Худолій, полтавець, під’їхавши приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
— Як би морда трішки грубша була — чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку? А може то ти Грицю — тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах... Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, що разом з гордієнківцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні — радів нам не менше ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця — розглядаючи при розщепнутому кожушку його ґудзик — направляєм свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону — загрітися, — знайшлося сало-хліб. Дріжачи від зворушення, Гриць заїдав чарку і голод, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, що нервово куйовджив свою велику чорну бороду — відважився.
— Слухай но, козаче... Ти давно з війська?..
— Як з Ланьцута втік — третій тиждень...
— Ну... і як там наше військо? Що поробляє?..
Серця у нас тьохнули, завмерли...
Ну, та інтерноване... У таборах...
— Гмм... Інтерноване — кажеш... Щож то за мудре слово таке?! Уміжнароднене — тоб то — чи що?..
— Ну, в таборах... За дротами... Вроді, якби полонені, а тільки не полонені — а інтерновані...
Терещенко замотав пасмо бороди на палець.
— Т-ттак... Ну, а ґудзик отож у тебе — від урядової військової уніформи — ні?..
— Та ґудзики носять... І відзнаки носять... Тільки зброю забрали...
Довкола зідхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
— Ну, а коні — як?
— І коні забрали...
Партизани тривожно зашепотіли. Терещенко заламав бороду об груди.
— Ну, а як же, на весну, готовиться щось — ні?
— Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб’ють... Тоді й нас на Україну відпустять, віддадуть нашу зброю... Ну, а мені не хотілося дожидати... Дурійка за дротами чіпляється... Утік, щоб до повстанців приєднатися... У таборах — кожний про те тільки й мріє...
Стоїмо коло Гриця задумані, з спорожнілими серцями... Сумні новини передавалися на шляху з уст до уст, із чоти в чоту... Терещенко роспушив пальцями бороду.
— Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на верх до хреста. Як полк, в густих лавах оточив півкругом Нечаєву могилу — Терещенко коротко з’ясував положення. Скінчивши — підніс руку.
— Хто за тим, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами — руку з шаблею до гори!
Партизани понуро мовчали схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів...
— Хто за тим, щоб вертатися і — пока наша сила — бити ворога?! Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Всі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.
— Пане полковнику! Віддаю назад у твої руки полк. Мені дозволь, по давньому, тачанками кермувати.
Змісця повертаєм на Схід, Гриця, поки що, на тачанку примостили. За Красним — розігнали з пересердя на чотири вітри червоний полк, що згубивши нас — намагався догнати. Зарубали із півсотні „котовців“. Поховали на скору руку при дорозі дев’ять своїх убитих і рушили дальше. Гриць передягнувся, озброївся і сів на коня. Лише ґудзик від його старих штанів, я відрізав і заховав до своєї ад’ютанської торби, — в Холодному Яру показати...
Бог перейшли по льоду, вище попередньої переправи і взяли напрям на Таращинщину, щоб уникнути зустрічі із знайомими вже червоними частинами. Перевтомлені й обізлені — перемелюємо шаблями все живе червоне, що попадалося під руки по дорозі.
На Таращанщині натрапляєм на мале село, так щасливо положене між лісами далеко від великих доріг, що ні за світової війни, ні за „громадянської“ — не бачило ще в своїх хатах війська. В тому, забутому Богом і совітською властю селі — дозволяєм собі неможливий „люксус“: відпочиваєм цілу добу. Та другого дня, вже гупали по селі гармати „червонців“, що таки відшукали наш слід. Йдемо, відбиваючись, на Черкащину.
По дорозі, відчепившись вже від „червонців“, що погналися за якимось іншим партизанським загоном — розганяєм червону піхоту, що облягала велике село Медині. У Медині була міцна повстанча організація, щось на зразок холодноярських сіл. Захоплюєм без коней і упряжі, дві вкопані під селом гармати, що цілу добу вже обстрілювали село. Мешканці Медина, добре озброєні, оточили село окопами, колючим дротом, перевернутими догори зубами боронами і не впускали до села „совєтской власті“.
Гармати стріляли запальними стрільнами і поважна частина села вже була спалена. Та мединці — правдиве гніздо роздратованих шершнів... Видобувають рештки майна з-під згарищ, переносять його до уцілілих хат, зносять під спалену церкву своїх убитих, — але піддаватися червоним — ще й думки не мають... Усі мужчини, навіть кілька жінок і дівчат — з рушницями. Нарікають на сусідні села, що обіцяли виступити проти червоних і злякалися. Мала мединська „січ“ досить гарматніх набоїв зложених місцевими артилеристами царського ще війська, по фаховому, в бліндажі. Мала й одну гармату з поломаним замком до якого бракувало частин, між іншим і пружини з ударником. Стріляли закладаючи у замок грубий цв’ях, б’ючи по ньому молотком на довгому держаку. Село мало кілька власних старшин різних родів зброї, між ними сапера і гарматника. Боронилося по фаховому, чого не можна було сказати про двадцятикількагодинний наступ двох полків червоної кінноти. Кільканадцять полонених, між ними й одного командира, що їх мединці захопили підчас нічного випаду із села — не вбивали; тримали у двох хатах, як „заложників“.
Віддаєм завзятим оборонцям села захоплені червоні кулемети і гармати. Затягнувши їх до села — мединці глянули на майбутнє ще веселіше. У селі панувала чутка, що Петлюра з військом — заняв уже Винницю.
На Черкащині вже не спішилися. Місцевість знайома, лісиста; в один ліс пірнув — в другому виринув. На початку третього тижня від зміни курсу із Заходу на Схід — були ми вже у своїх холодно-ярських землянках. Хмара повів чорнолісців до Чорного ліса.
В землянках було все по старому. Лише килими ще більш потемніли та хлопці ще більш бородами пообростали.
Гриць, що пішов з нами до Холодного яру, та його, невиданий ще старими вояками українсього війська, ґудзик з
