Фараон - Болеслав Прус

— Ти розповідаєш дуже цікаві речі, святий муже, — відповів Рамзес, — але, дозволь, я тобі теж дещо скажу. Одної ночі в Пі-Басті мені показали «мою тінь». Вона була зовсім схожа на мене і навіть одягнена так само, як я. Незабаром, однак, я переконався, що це була зовсім не тінь, а живий чоловік, на ймення Лікон, підлий убивця мого сина… Свої злочини він почав з того, що залякував фінікіянку Каму. Я призначив нагороду тому, хто його схопить… Але наша поліція Не тільки не спіймала злочинця, а навіть дозволила йому викрасти ту Каму і вбити невинне дитя. Сьогодні я чув, що Каму схопили, але про цього мерзотника не знаю нічого. Він, напевно, живе на свободі, здоровий, веселий, тішиться награбованим багатством і, може, навіть готується до нового злочину!..

— Стільки людей ловить цього негідника, що врешті він мусить попастися, — сказав Ментезуфіс. — А коли він потрапить у наші руки, Єгипет поквитається з ним за муки, які він заподіяв його наступникові трону. Повір мені, повелителю, ти можеш заздалегідь простити йому всі злочини: кара за них буде страшна.

— Я хотів би сам мати з ним справу, — відповів царевич, — Завжди небезпечна така «тінь» за життя!..

Не дуже вдоволений таким закінченням своєї бесіди, святий Ментезуфіс попрощався з царевичем. Одразу ж після нього до намету зайшов Тутмос і сповістив, що греки вже готують багаття для свого полководця, а кільканадцять лівійських жінок згодилися голосити під час поховального обряду.

— Ми будемо там, — відповів наступник трону. — Чи ти знаєш, що вбито мого сина?.. Таке мале дитя!.. Коли я носив його, він сміявся і простягав до мене рученята!.. Важко збагнути, скільки підлоти може, вмістити людське серце! Коли б цей негідник Лікон важив на моє життя, я ще розумів би це, навіть простив би!.. Але вбити дитину…

— А про самопожертву Сари тобі казали, повелителю? — спитав Тутмос.

— Так. Мені здається, це була найвірніша з моїх жінок, а я так підло повівся з нею… Але як це може бути, — скрикнув царевич, ударивши кулаком об стіл, — щоб ще й досі не схопили цього негідника Лікона?.. Адже мені присягались фінікійці… Я обіцяв нагороду начальникові поліції… Тут мусить щось бути!..

Тутмос підійшов до царевича й прошептав:

— У мене був посланець від Гірама, який, побоюючись гніву жерців, ховається, поки виїде з Єгипту… То Гірам довідався від начальника поліції Пі-Баста, що Лікона схопили… Але це таємниця!.. — додав він злякано.

Царевича вмить охопив гнів, але він швидко опанував себе.

— Схопили? — повторив він. — Тоді навіщо ця таємничість?..

— Бо начальник поліції змушений був віддати його святому Мефресові, який наказав йому зробити це ім’ям найвищої ради…

— Ага!.. Ага!.. — повторив наступник трону, — Отже, достойному Мефресові й найвищій раді потрібний чоловік, такий схожий на мене!.. Ага! Мого сина й Сару вони поховають з усіма почестями… бальзамують їхні трупи… А вбивцю переховують у безпечному місці… Ага!.. Святий Ментезуфіс — великий мудрець. Він розповів мені сьогодні всі таємниці загробного життя, пояснив мені весь ритуал похорону, ніби я сам жрець щонайменше третього ступеня. Але що Лікона спіймано та що цього вбивцю переховує святий Мефрес, він навіть не згадав!.. Очевидно, святих отців більше турбують дрібні таємниці наступника трону, ніж великі таємниці загробного життя… Ага!..

— Мені здається, повелителю, тут нема нічого дивного, — втрутився Тутмос. — Ти знаєш, що жерці вже відчувають твою неприязнь до них і тому вживають застережних заходів… Тим більше…

— Що — тим більше?..

— Що його святість дуже хворий. Дуже…

— Ага!.. Мій батько хворий, а я тим часом на чолі війська мушу стерегти пустелю, щоб з неї не втекли піски… Добре, що ти мені нагадав про це!.. Так, його святість, певно, тяжко хворий, бо жерці стали дуже прихильні до мене… Все мені показують, про все розповідають, крім того, що Мефрес сховав Лікона… Тутмосе, — сказав раптом царевич, — чи й сьогодні ти вважаєш, що я можу надіятись на військо?..

— На смерть підемо, тільки накажи… — І за знать ручишся?..

— Як за військо.

— Добре, — відповів наступник трону. — Можемо зараз віддати останню шану Патроклові.

Розділ сорок восьмий

У ті кілька місяців, коли царевич Рамзес виступав у ролі намісника в Нижньому Єгипті, його святий батько щодалі більше занепадав здоров’ям. І наближалася хвилина, коли владика вічності, що збуджував радість у серцях, повелитель Єгипту і всіх країн, в які лише заглядає сонце, мав зайняти місце поруч достойних своїх предків у катакомбах, розташованих на лівому березі Нілу проти міста Фів.

Рівний богам володар, що дарував життя підданим і мав владу забирати в чоловіків їхніх жінок, якщо того хотіло його серце, не був такий уже старий. Але понад тридцять років царювання так стомили його, що він уже й сам хотів відпочити, повернути втрачену молодість і красу свою в країні Заходу, де кожен фараон без турбот вічно владарює над народами, такими щасливими, що ніхто ніколи не схотів повернутися звідти.

Ще півроку тому святий володар виконував усі поєднані з його високим становищем обов’язки, від яких залежали безпека й добробут усього видимого світу.

На світанку, ледве півень заспіває, жерці будили володаря гімном на честь сонця, яке сходило над землею. Фараон підводився з ложа і в золоченій ванні приймав купіль у трояндовій воді. Потім його божественне тіло натирали безцінними пахощами, що під шепіт молитов мали властивість відганяти злих духів.

Так очищений і окурений пахощами, фараон ішов до каплички, зривав з дверей глиняну печатку і сам-один входив до святилища, де на ложі з слонової кості, спочивала чудотворна статуя бога Осіріса. Цей божок мав надзвичайний дар: кожної ночі в нього відпадали руки, ноги й голова, відрубані колись злим богом Сетом; тільки після молитви фараона всі члени знову приростали до тіла, без ніякої допомоги.

Переконавшись, що Осіріс знову цілий, його святість знімав статую з ложа, купав, одягав її в дорогоцінні шати і, посадивши на малахітовий трон, окурював пахощами. Це була церемонія дуже важлива: якби котрогось ранку божественне тіло Осіріса не зрослося, це був би знак, що Єгиптові, якщо не всьому світові, загрожує велике нещастя.

Скупавши й одягнувши бога, його святість залишав двері каплиці відчиненими, щоб з них пливло благословення на всю країну. Він сам визначав жерців, які протягом дня мали охороняти святилище не стільки від злої волі людей, скільки від їхньої легковажності. Бо