Фараон - Болеслав Прус
Так говорив хитромудрий лівійський князь Мусаваса і, скінчивши, знову впав ниць на землю.
А в наступника фараона, коли він слухав ці мудрі слова, блищали очі й роздувалися ніздрі, ніби в молодого жеребця, який після ситного корму вибігає на луку, де пасуться кобили.
— Устань, Мусавасо, — мовив царевич, — і послухай, що я тобі відповім. Доля твоя і твоїх народів залежить не від мене, а від милостивого володаря нашого, який так підноситься над усіма нами, як небо над землею. Отож раджу тобі, щоб ти й лівійські старійшини подалися звідси до Мемфіса і там, упавши ниць перед володарем і богом цього світу, повторили слова покори, які я чув тут. Не знаю, які будуть наслідки нашого прохання; але оскільки боги ніколи не відвертаються від тих, що каються і благають, то думаю, що вас приймуть добре. А. зараз покажи мені дари, призначені для його святості, щоб я міг бачити, чи зворушать вони серце всевладного фараона.
В цю хвилину Ментезуфіс зробив знак Пентуерові, який стояв на колісниці царевича. Коли той зійшов і шанобливо наблизився до святого мужа, Ментезуфіс шепнув:
— Боюся, щоб молодому нашому повелителю тріумф не запаморочив голови. Чи не здається тобі, що треба було б якось припинити це торжество?
— Навпаки, — відповів Пентуер, — не припиняйте торжества, а я вам ручуся, що під час тріумфу в нашого володаря обличчя не буде радісним.
— Ти зробиш чудо?
— Хіба я зможу? Ні, я покажу йому тільки, що на цьому світі велику радість завжди супроводить велике страждання.
— Роби як знаєш, — відповів Ментезуфіс — Адже боги дали тобі мудрість, гідну члена найвищої ради.
Озвалися труби й барабани, і почався тріумфальний похід.
Попереду, під доглядом знатних лівійців, ішли голі невільники з дарами. Вони несли золоті й срібні статуї богів, шкатулки з пахощами, емалевий посуд, тканини, меблі й золоті тарелі, повні рубінів, сапфірів та смарагдів. У невільників, що несли все те, були голені голови і пов’язки на губах, щоб котрий не вкрав коштовного каменя.
Царевич Рамзес, спершись руками на колісницю, дивився з пагорка на лівійців і на своє військо, як жовтоголовий орел на рябих куріпок. Гордість сповнювала його з голови до п’ят, і всі відчували, що нема нікого, могутнішого від цього переможця.
Та раптом очі царевича втратили свій блиск, а на обличчі відбився прикрий подив. Це Пентуер, що стояв за ним, шепнув:
— Прихили, володарю, вухо своє… Відколи ти покинув ПіБаст, там сталися дивні події… Одна з твоїх жінок, фінікіянка Кама, втекла з греком Ліконом.
— З Ліконом? — повторив царевич.
— Не ворушись, володарю, і не показуй тисячам твоїх рабів, що маєш смуток в день тріумфу…
В цю хвилину біля ніг царевича проходила довга низка лівійців, що несли в кошах плоди й хліб, а у величезних глеках вино й олію для війська. Побачивши це, воїни радісно зашепотілись, але Рамзес цього не помітив, слухаючи, що казав Пентуер.
— Боги, — шепотів пророк, — покарали зрадливу фінікіянку…
— Її спіймали? — спитав царевич.
— Спіймали, але мусили вислати до східних колоній… її вразила проказа.
— О боги!.. — прошептав Рамзес. — Чи не загрожує вона й мені?
— Не турбуйся, володарю; якби ти заразився, вона б уже в тебе була…
Царевич відчув, як мороз пробігає йому по тілу. Як легко богам з найвищих вершин зіпхнути людину в прірву найглибшого горя!
— А той негідник Лікон?
— Це великий злочинець, — сказав Пентуер. — Злочинець, яких небагато породила земля…
— Я знаю його. Він схожий на мене, як моє відображення в дзеркалі… — відповів Рамзес.
Тепер наближалась громада лівійців, які вели дивовижних тварин. На чолі йшов одногорбий верблюд з білою шерстю, один із перших, яких спіймано в пустелі. За ним — два носороги, табун коней і приручений лев у клітці. Далі несли багато кліток з барвистими пташками, мавпами й маленькими собачками, призначеними для придворних жінок. У самому кінці гнали великі стада волів і баранів на м’ясо для війська.
Царевич ледве звів погляд на цей мандрівний звіринець і спитав жерця:
— А Лікона спіймали?..
— Зараз я скажу тобі найстрашніше, нещасний володарю, — шептав Пентуер. — Пам’ятай, однак, що вороги Єгипту не повинні бачити твого смутку…
Наступник трону стрепенувся.
— Твоя друга жінка, єврейка Сара…
— Теж утекла?
— Померла у в’язниці…
— О боги! Хто ж смів її туди кинути?..
— Вона сама призналась, що вбила твого сина…
— Що?..
Гучні вигуки розляглися біля ніг царевича: це йшли лівійці, полонені під час битви, а на чалі їх смутний Техенна.
Серце Рамзеса в цю хвилину було таке переповнене болем, що він глянув на Техенну і сказав:
— Стань біля батька твого Мусаваси, щоб він міг доторкнутись до тебе й пересвідчитись, що ти живий…
Ці слова всі лівійці і все військо зустріли голосними вигуками; але царевич нічого не чув.
— Мій син помер? — спитав він жерця. — І Сара призналась, що вбила його?.. Невже безумство охопило її душу?..
— Дитину вбив негідник Лікон…
— О боги! Дайте мені сили! — простогнав царевич.
— Кріпись, володарю, як личить переможцеві.
— Хіба ж можна подолати такий біль!.. О немилосердні боги!
— Дитину вбив Лікон, Сара взяла вину на себе, щоб урятувати тебе… Вона бачила убивцю вночі й думала, що то ти…
— А я… я вигнав її з мого дому!.. Я зробив її служницею фінікіянки!.. — шепотів царевич.
Тим часом з’явились єгипетські воїни, несучи повні коши рук, повідрубуваних у вбитих лівійців.
Побачивши це, царевич Рамзес затулив своє обличчя і гірко заплакав.
Воєначальники одразу ж оточили колісницю, потішаючи свого вождя. А святий пророк Ментезуфіс запропонував, на що всі одностайно пристали, щоб віднині єгипетські воїни ніколи не відтинали рук убитим в бою ворогам.
Таким непередбаченим випадком закінчилася перша перемога наступника єгипетського трону. Але сльози, пролиті ним над відтятими руками, прихилили до нього лівійців більше, ніж переможна битва. І ніхто не дивувався, що єгипетські й лівійські воїни, мирно посідавши біля вогнищ, ділились хлібом і пили вино з одних келихів.
Місце ворожнечі й ненависті, які могли тривати довгі роки, заступило глибоке почуття миру і довір’я.
Рамзес сказав, щоб Мусаваса, Техенна та найзнатніші лівійці, негайно їхали з дарами до Мемфіса, і призначив ескорт, не стільки для нагляду за ними, як для охорони їх самих і тих скарбів, які вони
