Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Випили би! — притакнуло товариство. — І не диво. Зима морозить, а горілка гріє. За ваше здоровля, паніматко! Спасибі, що не відправляєте нас, не напоївши!
— А кого ж мені й напоїти, як не вас? Та ж ви свої, не те, що який там швед або москаль. Гадаєте, мені від них легко відігнатися? Ой-ой! І набрешеться чоловік, і налається, поки позбудеться непроханих гостей. Буває, опівночі до брами шаблями грюкотять: «Пускай погріться!»… Важко тепер хазяйкою бути і гріха на совість не взяти! Ой, важко! — і рукою смажні губи обтерла. Гарна була, хоч літ так під сорок, а може, трохи й поза сорок, але небагато. Та що літа! «Хоч ти й сива, так ти мені мила», — приговорював, бувало, сотник Мручко, дратуючи Веклу в Гірках. А роменська хазяйка трохи навіть на Веклу скидалася, тільки без тих ділочків біля уст, що то в них смішки у піжмурки грають.
— А як ви гадаєте, паніматко? — питався той самий сердюк. — Чи довго нам ще в тих ваших Ромнах сидіти доведеться?
— Не гадаю, щоб довго, бо переїли ви й перепили де що було, а нового окорму якось мало до нас довозять.
— Мало? — схопився сердюк. — Гетьман 24 тисячі волів та 40 тисяч свиней доставити велів! Так це мало?
— Кому доставити велів? — спитала.
— А кому ж би? Сотникам дооколичним: лохвицькому, лукомському, дубровському, пирятинському тощо.
Всім очі засвітилися, а хазяйка аж за голову руками схопилася:
— Сорок тисяч свиней! Сорок тисяч свиней!
— Та ще сто тисяч осьмачків борошна! — додав другий сердюк.
— Сто тисяч осьмачків борошна! — кивалася, як жид на шабасі, хазяйка. — Легко сказати, мої ви, та нелегко добути. А ще тепер. Тепер хіба псів гнати, а не худобу. І як тут крізь такі сніги з набором пробиратися?
— Правда ваша, — озвався той, що в кості щасливо грав.
— Куди там тепер транспорти доставляти. Ось Ромни ніби якийсь город числиться, а глядіть, сніги на вулицях по пояс лежать.
— Що по пояс, — поправив котрийсь, — по самі пахи! Якщо ти невеличкий ростом, то так і з головою задує.
— І не одного! Хай тільки з дороги зійде та відіб'ється від людей, — присипить чоловіка, як грабар землею домовину. Не хотів би я, паніматко, в тих ваших Ромнах веснувати! Тут, під отсими снігами, такого трупа буде, що подумати страшно.
— Ой, буде, буде! — притакнули кругом.
— Де його не буде? — зітхала хазяйка. — Де його не буде, мої ви золотенькі! Перше, на війні, побилися на одному місці, і край, як ось під Конотопом було. А тепер куди не глянь, чоловік чоловіка ріже, а вітер з ніг валить, а мороз кригою стинає. Жасно!
— Ой, жасно, паніматко, жасно, — притакували гуртом. Біля порога дідусь почепки сидів, кійка, як патериці тримаючися. Нищий. Порожня торба через плече, шматок якоїсь овечої шкури на хребті, буцім кожух. Лівого ока немає. Лиш ямку зморщеною шкірою затягнуло. Друге за двоє глядить. То радісно, то злобно підглипує. Ніхто не бачив, коли він у господу увильнув, ніби хованець з-під долівки виліз, і дивується, побачивши людей.
— Наказаніє господнєє, мостивії панове, — озвався голосом, якого ніхто від нього не сподівався б, повним і звучним, як голос архієрейського дяка.
Всі зглянулися. Дідусь був сміховитий, а голос мав грізний.
— Господь довготерпеливий, але справедливий, — гомонів.
— Не по правді жив народ, а тепер наказаніє приходить. Такий закон, нічого не порадиш. Хазяйка повернулася до нього:
— Чого ж бо ти, діду, біля порога чепиш? Там студено!
— Щоби вам тепло, а я привик. І до голоду, й до холоду привик. Я з бідою запанібрат.
— Сідай отут! — промовила і показала рукою на бокун. — Хіба ж ти не чоловік?
— Я нищий.
— А нищий що?
— У Бога всі ми рівні, — приказував, — а між людьми — ні. Люди по драбині до щастя лізуть, хто на першому щеблі, хто на другому, а дехто вже й останнього хапається. Ось-ось і щастя за полу зіме. Аж нараз щастя висовгнулося із жмені, і він полетів шкереберть… Хе-хе-хе! — засміявся злобно.
Козаки зглянулися по собі.
— Всім на одному щеблі стояти годі, — завважив котрийсь. — Не здержав би. Щеблі мусять бути.
— І мусить хтось на них стояти вище, а хтось нижче, — доповідали. — На світі скрізь: є дерева, а є корчі, є коні й кошенята, так само й поміж людьми,
Дідове око злобно всміхнулося:
— Але ж бо великий кінь на кошеняті не їздить, а дуб на верболозі не росте.
— Люди — окрема стаття. А до щастя всякому спішно.
— Отож-то й зле, що спішно, бо воно так: хоч би ти, чоловіче Божий, не знати як за своїм щастям ганявся, не спій-меш, — і не спіймеш, — бо воно не там, а тут! — І гепнув кулаком у груди. — Тут! — повторив, показуючи рукою на серце.
— А чому не там? — питався сердюк, прикладаючи палець до лоба.
— Бо в голові лиш розум, а розум і щастя — це не одно. Може бути розум щасливий, а може бути й ні.
— Не розуміємо.
— Знаю. Ось ви розумні і нещасливі, а я нерозумний і щасливий.
— Не видно того по тобі, діду.
— Бо не показую. Пощо? — присів на кінчику лави і по капельці пив горілку з чарки, якою його пошанувала хазяйка. — Погадайте лиш, панове. Ви нещасливі, бо лишили родини свої по хатах і від статків-достатків своїх віддалилися, журитеся, що зима, що ворог в силу
