День гніву - Юрій Косач
Ю. Косач витворив новий погляд на історичність, основою якого було успішне поєднання глибокої філософської думки, основаної на всебічному науковому дослідженні історичних подій минулого, з відчутим духом доби і мистецьким його втіленням. Притаманне письменнику модерне розуміння історичності ґрунтувалося на глибинній зацікавленості історизмом як полем мистецького діяння. Як історичний повістяр, Ю. Косач остаточно сформувався в сорокових роках. І, як справедливо зауважував Роман Федорів, його повісті «Рубікон Хмельницького», «День гніву» і «Сонце в Чигирині» засвідчили, що в «українську історичну романістику прийшов письменник, ім'я якого може зробити честь будь-якій літературі»[549].
Критика далеко не завжди була прихильною до творчості Ю. Косача, зокрема до його історичних повістей. Зазвичай вона не могла осягнути нової якості Косачевого історизму. Повість «Рубікон Хмельницького», за незначними винятками (Ю. Крохмалюк «В добі кованих панцерів і мережаного коміра»; Ю. Шевельов (псевдонім Гр. Шевчук) «Поезія піднесених шабель»; В. Кархут «Ще про „Рубікон“ Юрія Косача»), не мала схвальних відгуків. Косача звинувачували в політичному анахронізмі й «інтуїційному історизмі», в нехтуванні сюжетом і пошуках оригінальності за всяку ціну. У статтях Л. Гранички (псевдонім літературознавця Луки Луціва) «Косачева повість про Хмельницького» (Краківські вісті, ч. 137 (875)), «Ще про Косачів „Рубікон Хмельницького“» (Краківські вісті, ч. 153 (891) основним закидом Косачеві було те, що він звертався до маловідомих подій 1646 року, який, як він говорив, є «глухим в нашій історіографії», і показував Б. Хмельницького як українського Цезаря вже в Данциґу в 1646 році. Критик називав це історичним анахронізмом і основною мистецькою помилкою автора, що вбивало у читача можливість мистецького сприймання повісті про перетворення Хмельницького на героя-вождя в данциґському готелі. Граничку в Косачевій повісті найбільше обурювало те, що (за логікою Косачевого твору) в грудні 1646 року з Хмельницького «народився Цезар степу», що він вже тоді думав про «легіони своєї імперії», що він «Богом даний» на те, щоб «силу стихії спрямувати в русло вічності», хоча, продовжував критик, обізнаний читач знає з історії, що Хмельницький аж після величавого в'їзду до Києва восени 1648 року «зрозумів, що його справа далеко вийшла поза межі звичайного козацького повстання». Критик стверджував: «Якби була правда на боці автора, а не істориків, то значить, якби Хмельницький вже в 1646 році мав ясну думку про свою ролю в історії, так як Цезар, коли переходив Рубікон, то тоді, напевно, інакше була б виглядала пізніша історія України. Та історики не узнають жадних „якби“, а автори історичних повістей можуть послуговуватися інтуїцією при видумуванні сюжету та при відтворюванні доби, але не сміють при помочі інтуїції видумувати історичні факти»[550].
Водночас повість Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» постала на реальних історичних подіях, вона промовляє багатющим джерельним матеріалом, над яким серйозно попрацював автор. Читаючи «завихляну мову» універсалів, дипломатичної кореспонденції, гетьманських інструкцій тощо, Ю. Косач прагнув знайти там печать Богданової особистості. І він її знаходить. «Ця особистість, — написав згодом письменник у своїй статті «Формація владаря», — незвичайно скомплікована, різногранна, пребагата, з поготів несподіваними вибухами пристрасти і з кам'яним монументальним спокоєм маєстату»[551]. Ю. Косач своєю повістю повстає проти викривлення образу Хмельницького польською історіографією й особливо белетристикою, де образ Хмельницького виглядає статично, як «тип «пекельного гуляки» — своєрідний, звичайно, негативний витвір польського імперіального «порубіжжя», декоративний образ театрального українця, «козацької похмурої душі», який повторюватиметься в різних варіянтах у Словацького, в польських поетів «української школи» й у новітній польській літературі»[552]. Ясна річ, що це сенкевичівське визначення і психологічно, й соціологічно аж ніяк не відповідало дійсності й не могло вдовольнити вдумливого письменника-патріота. Не міг він змиритися і з викривленим образом великого гетьмана в інтерпретації української народницької белетристики чи то у декоративній версії М. Старицького, чи то в розважальних оповіданнях А. Кащенка або в драмі О. Корнійчука.
Ю. Косач переконаний, що Богдан Хмельницький як людина жде ще свого правдивого висвітлення, вільного і від приниження й легковаження чужинців, і від примітивної стилізації своїх. «Насамперед тому, — писав він у статті «Формації владаря», — що сенкевичівський образ „расового українця“ взагалі недійсний і стосується, може, тільки до окремого, дрібного, неістотного для тодішнього українства прошарку. «Пекельними гуляками», ані романтичними степовими Баярдами не були, либонь, ані попередники Хмельницького — Вишневецький, Наливайко, Сагайдачний (коли говорити про визначніші постаті козацького середовища), ані представники інших українських середовищ, яскраві для характеристики типу української людини XVI і XVII ст., напр., К. Острозький, І. Вишенський, П. Могила. Чигиринський сотник не був, по-друге, тільки українсько-козацьким варіянтом польського імперіяльного типу аристократії, як хотіли його бачити польські історики й поети»[553].
Історичне тло «Рубікону Хмельницького» автентичне й джерельне, що підтверджує ціла низка архівних матеріалів, історичних розвідок, на які спирався письменник у своїй повісті, основна думка якої зводилася до того, що Хмельницький вже 1646 року шукав розв'язки польсько-українського питання, маючи у своєму загоні вишколених у 30-літній війні козаків. «Велич Богдана саме в тому, що він, імпровізуючи, як це підкреслюють навіть ворожі історики, своєю геніальністю вождя й політика зумів загнуздати українську стихію та повести її через Жовті Води, Корсунь і Берестечко під Львів та Замістя. Його нерішучість в деяких хвилях свідчить про брак політичної підготови, а не про протилежне», — саме на такій інтерпретації ролі Богдана Хмельницького наполягав Л. Граничка.
Водночас Ю. Косач невипадково звертав свою увагу на маловідомі події 1646 p., на перебування Хмельницького з козаками під Дюнкерком та повернення їх через Данциґ. Письменник докладно вивчив справу участі українських козаків під проводом Б. Хмельницького, послуговуючись статтею І. Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкірхеном», що була опублікована в газеті «Українська трибуна» (Варшава, 1922), посиланнями на цей факт у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького (Санкт-Петербург, 1859), працях істориків М. Аркаса, В. Липинського, І. Крип'якевича та ін. Письменник «у процесі поетичної реконструкції» тієї доби використав цілу низку джерел іноземних авторів. Є між ними твори найвищих чинів іноземних держав, маршалів і генералів, дипломатів, подорожніх агентів, письменників, учених,
