День гніву - Юрій Косач
Таку відмінність в естетичному розвитку митець пояснював тим, що в Західній Європі література, естетика, інтелектуальне життя розвивалися вільно, побудувавши «ідеалістичний світогляд», у якому історія перетворюється на «національну містику», натомість у Радянському Союзі з його пролетарським космополітизмом домінував матеріалізм, а на естетику потужно впливали ідеологічні теорії. Державницькі доктрини західно-європейських країн здебільшого концентрувалися навколо ідеї нації, яка визначалася, перш за все, усвідомленням себе «як певної метафізичної спільноти» — багато в чому завдяки «культу минулого», тобто історичним знанням. Для України питання актуалізації історичного минулого в художній прозі, на думку Ю. Косача, стояло дуже гостро, особливо у світлі недавніх подій втрати незалежності й національного обличчя. Він вказував на заслуги попереднього покоління історичних романістів — П. Куліша, М. Костомарова, О. Стороженка, Д. Мордовцева, М. Старицького, Г. Хоткевича, І. Франка, але зараховував їх до віджилої традиції XIX століття. Єдиним «сучасним» письменником історичного жанру — зі старшої генерації, по-справжньому модерним — був для Юрія Косача, як і для Лесі Українки, Орест Левицький, «значно ближчий нам, ніж попередній добі». У Левицькому його підкуповувала наукова достовірність, обґрунтованість викладу, логічний розвиток історичного сюжету, наявність чітко продуманої історіософської концепції, тобто те, що Косач намагався втілювати сам у своїх історичних романах. Естетичне світобачення письменника можна прирівняти до «типово барокового творчого методу», який Юрій Шерех приписував самому Косачеві.
Історичні твори Ю. Косача представляли нову модерністську систему художнього мислення, в якій головною, визначальною засадою стала сповідальність, особистісне, індивідуальне сприйняття митцем своїх зв'язків із сучасністю.
У 1943 році виходить його роман «Рубікон Хмельницького» про події напередодні війни 1648 року — це, по суті, продовження втраченого роману «Затяг під Дюнкерк». У березні того ж року на сцені львівського театру відбулася прем'єра історичної драми Юрія Косача «Облога», яка мала шалений успіх і виставлялась у переповнених залах сорок сім разів. Письменник зумів створити величний образ молодого, бувалого в світі, і, зокрема, в Італії, гетьманича Тимоша Хмельницького — найулюбленішого сина Богдана Хмельницького і майбутнього наступника, окриленого великою любов'ю до свого народу і готового за його свободу боротися до останнього подиху («На сторіччя раз / Народ підводиться, святу хапає зброю, / Мов вал морський, клекоче гнів його, / Немов вулкан, спалахує рішучість / Його вождів. Додолу, геть ярмо!.. / Загарбникам, гнобителям, тиранам — Відважні леґії жбурляють гордий виклик, / І вже гримить залізна ріка / Народного повстання…»).
Тиміш Хмельницький виступив ватажком народних мас, які піднялися на національно-визвольну боротьбу проти гнобителів, щоб відвоювати собі волю та щасливе життя («Із окатою / Йдуть месники до зір — до перемог, / І там рубіж тій повідді вогненний, / Де ворог смерть вихаркує свою…»). Адже, за словами Дмитра Дорошенка, «козаччина є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості, коли виявились яскраво найліпші ясні й найгірші темні боки української вдачі. В козаччині, — як підкреслив учений, — український народ виділив з-поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію…»[544]
Романтична поема, яку Ю. Косач написав у необароковому стилі, утверджує ідею патріотизму, що пробуджує особистість до індивідуалістичної волі для боротьби заради України європейської орієнтації на передчутті нового імпульсу націотворення. Бароковість стилю Ю. Шерех виділяє як визначальну рису Косачевого трагізму, що дає підставу вважати таке композиційно-стилістичне втілення унікальним явищем у тогочасній українській літературі. Для Ю. Косача ж це відкривало можливість поглянути на Україну збоку, з дистанції, але водночас і зсередини. У зв'язку з цим, Ю. Шерех наголошував на своєрідному європеїзмі Ю. Косача, ставлячи його в одну шеренгу поруч із І. Багряним, В. Домонтовичем і А. Костецьким, письменниками так званої європейської орієнтації. Риси героїчної драми, народжуваної в обставинах війни, Ю. Косач розглядав в європейському контексті: «В заграві величезної війни родився новий стиль мистецтва Європи. Нехай же наша земля викує стиль української драми чіткий, як дзенькіт сталі, суворий, як тверда доба битв і побоєвищ, ясний, як майбутність, до якої йдемо — непоборна і вічна нація»[545]. Майстром орнаментально-барокового стилю називав Юрія Косача і Володимир Державин. Він писав: «В основному Ю. Косач залишається тут тим, що й в «Рубіконі Хмельницького» (1943), віртуозом ліричної, патетичної, декламаційної дикції, майстром пишної й простої синтактичної природи, ритмічно гармонізованої численними повторами та переліками, прикрашеної врочистими барвами барокової образности…»[546]
Ю. Косач у своїх естетичних переконаннях був типовим модерністом і «європеїстом», але водночас він був далеким від авангардистських претензій, для нього не було прийнятним ігнорування традиції. Навпаки — його європеїзм ґрунтувався саме на питомій літературній традиції.
Період МУРу був насправді дуже плідним у його творчості і, поза сумнівом, найбільш вдалим у мистецькому плані. У цей час письменник не полишає історичної прози — виходить його двотомний роман (хоча, за визначенням Ю. Косача, це повість) «День гніву» (продовження «Рубікону Хмельницького»), якому Ю. Шевельов (Шерех) відвів найвидатніше місце серед історичних творів.
Як і в історичній прозі В. Домонтовича, у центрі цих творів, вважав критик, стоїть не історична тематика, а «проблеми людини і її взаємозв'язку з масою й добою». «На тлі змалювання епохи й діячів епохи Богдана Хмельницького з самим гетьманом на чолі, в докладному описі окремих перипетій козацького повстання знову ж таки як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави. По-новому показано патос повстання Богдана Хмельницького. Це не становий патос, хоч клясові інтереси грають тут свою ролю, як і в усякому історичному русі взагалі; це не картонне цезаріянство, певну данину якому сам Косач віддав у своєму попередньому романі з доби Хмельниччини — „Рубікон Хмельницького“. Ні, це насамперед патос людяності, звеличення української людини, до якої б кляси й суспільного прошарку вона не належала. Причому людину цю береться не ідеалізовано, а в повноті її проявів, у її безперервному становленні»[547].
У зв'язку з «Днем гніву» і взагалі повоєнною творчістю Ю. Косача, Ю. Шерех відзначав позитивне явище «дезорнаменталізації» прози: орнаментальність і бароковий
