Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Він має рацію. Вийшла б надзвичайна книжка.
— Думаєш?
— Якщо напишеш цю книжку, потім зможеш видати іншу.
— Справді?
— Я переконаний. Що ти йому відповів?
— Послав його до дідька!
10
Ми бачилися після уроків. Спершу хто звільнявся раніше, ішов за іншим. Вона уникала околиць Генріха IV, побоюючись перестріти брата. Порадила мені в жодному разі з ним не розмовляти й не довіряти його дружньому вигляду, за яким криється підступне лицемірство. Зі свого боку, я тримався на відстані від Фенелона, щоб уникнути кривих поглядів та кпинів. Ми зустрічались на півдорозі, у віденській кондитерській по вулиці Л’Еколь-де-Медсін. Замовляли каву з вершками та яблучний штрудель і розмовляли години зо дві. За гарної погоди гуляли бульваром Сен-Жермен чи набережними. З незрозумілих мотивів вона відмовлялася давати мені свій номер телефона. Я роздобув його через довідкову. Коли ж я запропонував її набрати, вона попросила ніколи їй не телефонувати. «Це складно», — пояснювала вона. Я не допитувався, чому. Коли Камілла відрубувала: «Це складно», — треба було це прийняти як постулат та не ставити жодного запитання. Нездоланні й нез’ясовні обставини. Я думав, що в неї суворі батьки, які сповідують мораль старого гарту. Я уявляв маму-ірландку, вимогливу пуританку, зациклену на принципах. Дещо застарілих принципах, але ж вікторіанського роману не існувало б, якби виховання молодих дівчат не становило б такої проблеми. Тоді я ще був наївний та сповнений ілюзій. За нагоди, а точніше, коли залишалася сама, Камілла телефонувала мені на домашній. Як завше, до телефону підбігала Жульєтт. Щоб вони познайомились, не знадобилося багато часу. Траплялося, вона розмовляла з нею довше, ніж зі мною. Часом Камілла різко обривала розмову: «Годі вже!» — та кидала слухавку. Мені доводилося відбиватися від щоденних допитів Жульєтт, якій кортіло дізнатись, яка вона, чим займається, куди ми ходимо. А що я ухилявся від відповіді, вона ставила ці запитання Каміллі. Хотіла з нею зустрітися. Мені довелось грубо їй відмовити.
Бачитися в інший час, крім вечорів, було проблематично. У четвер це було нелегко: завжди якийсь брат ошивався поруч — ніякої змоги про щось домовитися. У суботу було вкрай складно. У неділю — неможливо. Зі співставлення доступних фактів, здогадок та припущень, авторитетних думок Леоніда й Саші випливало, що вона росла в щасливій згуртованій родині, яка мала бути в курсі всього. У цьому найбільший недолік таких згуртованих сімей. Присутність усіх її членів є неодмінним доказом спільного щастя. Одного дня по обіді ми гуляли вулицею Бонапарта, коли вона шмигнула між двох машин. За мить зникла за ними. Я помітив, як нас обігнали трійко молодиків. Я впізнав її старшого брата, якого зустрів на конференції «Планети». Наймолодший кинув на мене запитальний погляд. Здається, він уже бачив мене в Генріху IV. Вони пішли собі далі, не обриваючи розмови. Визирнула Камілла, тремтлива і знервована.
— Вони мене помітили?
— Не думаю.
— А тебе?
— У чому проблема?
— Якщо нас побачать разом, буде скандал.
Мене обурила така позиція. Але не Сашу.
— Не варто хвилюватись. Вона ж не сказала, що не хоче більше вас бачити?
— Ні.
— Отже, життя триває. Час би вам уже знати, що стосунки між чоловіками й жінками йдуть у комплекті з ускладненнями. Показуйте ваші напрацювання.
Я витяг із кишені аркуша й простягнув йому. Він прочитав за три секунди.
— І це ви називаєте віршем?
— Я попереджав.
— Ви нездібний і до малювання. Ваше майбутнє в мистецькій сфері видається мені посереднім.
— А як я позичу текст в котрогось знаного поета?
— Якщо вона його впізнає, передчуваю, не оцінить. Виставите себе ідіотом. Можу запропонувати вам щось краще.
Отак Саша розробив поетичну стратегію. Він запропонував постачати мені вірші. Я би зміг зачитувати їх Каміллі. Мені навіть не доведеться брехати і стверджувати, що я автор. Що менше я про це говоритиму — то ліпше. Дати волю фантазії. Ніяких пояснень. Артист не мусить виправдовуватися.
— Як раптом вона поставить незручне запитання, не відповідайте. Усміхайтесь. А якщо вдасться, візьміть її за руку й міцно стисніть, дивлячись прямісінько в очі. Застосовуйте усмішку, Мішелю.
На обороті конверта він написав вірша. Надзвичайно швидко. Без вагань, не підводячи очей. Рядки лилися з-під його рук, наче вода з фонтану. Він простягнув мені конверта, нашвидкуруч списаного десятком рядків. Я мав вивчити напам’ять, залишати його мені він відмовлявся.
— Якщо на додачу до поетичної бездарності у вас ще й нікудишня пам’ять — ваші проблеми. Вийдете звідси, коли визубрите його. Не розраховуйте, що я вас перевірятиму. Ми не на уроці літератури.
— Я боюсь його забути.
— Думайте про неї і не забудете. Якщо вам це не під силу, то ви на неї не заслуговуєте. Маю єдину умову. Ви не повинні в ньому змінити жодної коми. Я вам довіряю. Як їй сподобається, я дам вам іще.
— Я можу вивчити за раз кілька.
— Надто плодючий поет — це підозріло. Поезія потребує часу. Вона не штампується на конвеєрі. Письменник може прокинутися вранці та сказати собі: сьогодні я напишу п’ятдесят рядків, чи п’ятсот, чи тисячу слів. Якщо поет так скаже — це брехун. То як діаманти. Коли їх гребуть лопатою, вони втрачають будь-яку цінність: це вже вугілля.
Я й на чверть секунди не розглядав можливості попросити час на роздуми, або на перевірку, або ж подивитися, чи подобається мені вірш. Він мене врятував. Я прийняв це за належне. Не поставивши жодного запитання. Я боявся, щоб він не відмахнувся і не облишив мене. Чи щоб вона не зустріла поета, справжнього.
До магазину зайшов клієнт. Доки Саша його обслуговував, я прочитав вірша. Мене вразила ясність стилю. Я перечитав. Заплющив очі й переказав про себе. Я бачив Каміллу. Усміхався. Її рука — в моїй.
— Ну як? — спитав
