Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Мішелю!
Вона спинилася перед вітриною магазину. Я задихався.
— Пізно вийшов.
— Рада тебе бачити.
Я не знав, що сказати. Вона мене випередила:
— Ти не зголоднів? Для мене пообідній перекус — то святе.
У хлібівні на вулиці Бюсі вона взяла равлик з родзинками. Схотіла, щоб я й собі купив. Це ж, напевне, найкращі у кварталі. Вона вкусила лише тричі — і булочки не стало.
Ми зайшли в «Бістро дю Марше», що на розі вулиці Сени. Прилаштувалися в залі. Замовили дві кави. Вона нахилилася і подала знак рукою. Я перехилився через столик.
— Помітив, хто сидить за прилавком?
— Не звернув уваги.
Я повернувся. Проглянув з десяток відвідувачів.
— В оксамитовій куртці та водолазці — це Антуан Блонден[177], — прошепотіла вона.
— Я його не знаю.
— А я думала, ти знавець французької літератури.
— Я такого не говорив, бо цікавлюся російськими авторами.
— І грецькими.
— Знаю Казандзакіса. Це все. З Блондена не читав нічого. Він хороший?
— Ти минулого року не дивився «Мавпу взимку»[178]?
— Я не особливо ходжу в кіно. Хіба до «Сінематеки». Мій товариш — кіномеханік на вулиці Шампольона. Я чекаю, доки фільми крутитимуть у його залі.
— А вчора тобі що найбільше сподобалось?
Капосне запитання. Варто було до нього підготуватися і приберегти хистку відповідь. Я увімкнув серйозну гримасу.
— Я ще не прочитав «Ранок». Ішов туди з російським другом, про якого згадував. Це він у тому тямить. Його цікавить, цікавлять… чаклуни, підозрюю.
— Алхімія, хочеш сказати.
— Так. Він цим захоплюється. Друкує фотографії. А ти, наче тебе це надихнуло?
— Тобі слід прочитати «Ранок» і журнал «Планета». Інакше ми не зможемо це обговорити.
— Я надзвичайно швидко читаю. До наступного тижня буде готово.
— Тобі знадобиться час, щоб її осмислити.
— Не хвилюйся, я читаю роман на 400 сторінок за два дні. І він залишається в пам’яті. Як підготовка до іспиту на бакалавра?
— Це табу.
— Та ну. Чому?
— Враження, що життя зводиться до атестату бакалавра, чи не так? Єдина й одностайна тема розмови, з ранку до вечора. Ненавиджу ровесників. Вони обмежені й нудні. Думають лише про батьків чи якесь там навчання. Здається, як прочиняться двері — їх винесе протягом.
— Ми однолітки.
— З тобою все інакше.
— Це правда, на бакалаврі я не схиблений.
— Мені він конче потрібний.
Вона помітила, що я не наважуюсь розпитати.
— Це обов’язково. Сімейні справи. Усе складно. А ти?
— З часу переходу до «А» класу все налагодилось. Обіцяю, більше про це не питатиму. Що ти тепер читаєш?
З кишені куртки вона вийняла зім’яту й пошарпану книжку. Простягнула мені.
— «На дорозі». Джек Керуак. Не знаю.
— Не може бути!
— Навіть не чув про неї.
— Тобі слід негайно його прочитати. Це Рембо нашого часу.
— Я не дуже добре розмовляю англійською. Ти можеш читати в оригіналі?
Вона навмання розгорнула книжку й переклала підкреслений уривок настільки природно, наче читала французькою:
— «Вони помчали разом вулицею, змітаючи все на початку свого шляху, все, що потім стало таким сумним і болісним, і марним. А потім вони витанцьовували на вулицях, мов подуріли, а я плентався за ними так само, як плентався решту життя за людьми, які мене цікавили, адже єдині люди для мене — божевільні, ті, хто божеволіє від життя, божеволіє від жаги розмов, божеволіє заради спасіння, прагне всього і одразу, ті, хто ніколи не позіхає, не каже банальних речей, і палає, палає, палає, немов розкішні жовті римські свічки, розриваючись, як зорі, павуками світла, і в середині видно синій вибух і всі кричать “Ого-о-о!”»[179]
Вона згорнула книжку. Мовчала, витала десь далеко.
— Як гарно. Мені дуже подобається. Ти… ти американка?
— Моя мама ірландка. Вона вчителька англійської. Приїхала до Парижа на навчання й зустріла мого батька.
— Тобі пощастило. Ти отримаєш найвищий бал на іспиті… Все, більше не буду.
— Це була її настільна книжка. Вона розповідала про неї з захопленням. Тільки слухай. Це маніфест нового світу, інакший стиль життя, поза умовностями, упередженнями, матеріалізмом і курсом на збагачення. Ми оточуємо себе непотрібними й фальшивими благами, яких не так просто зректися. Треба перестрахуватися ще до того, як втрапиш у пастку.
— Ти мене переконала. Мені почати з «Ранку» чи «На дорозі»?
— Керуак може й зачекати. Його непросто читати. Це, імовірніше, стан свідомості. «Ранок» — ось це невідкладно.
— Я за нього візьмусь. З якого американського автора порадила б почати?
— Чому б і не Хемінгуей? Він був його духовний батько.
— Шкода, що він заподіяв собі смерть.
— Жартуєш? Його вбили!
— Хто?
— ФБР.
— Ти впевнена?
— Убивця достеменно невідомий. Це може бути ЦРУ.
— Ніхто про це не говорив!
— Це нормально. «Змова мовчання». Його треба було позбутися.
— Навіщо вони його вбили?
— Він їм заважав. Після смерті пресі не надали доступу до протоколу розтину.
— Якщо так, то це справжній скандал!
— Про це говорили зовсім трохи, потім переключилися на інше. Цивільне населення таке не цікавило. Вони перемогли. Хто вбив Кеннеді? І Освальда? А решту? Хемінгуей писав книжку про Кубу, неугодну уряду. Він нею жив. Цей рукопис щез!
Вона була така переконлива, що я не наполягав.
— Мішелю, маю сказати тобі щось важливе.
— Я слухаю.
— Не знаю, які там у тебе наміри, але між нами нічого не буде.
— Я не зовсім розумію.
— Між тобою і мною можлива тільки дружба. Якщо в тебе інші плани, краще я тобі скажу це зараз, щоб уникнути ймовірних непорозумінь. Усе має бути зрозуміло. Не зношу брехні.
— Мені просто подобається бути з тобою.
— Мені також.
— Ти вичитала це у твоєму гороскопі?
— Ні. До речі, тобі треба буде сказати мені твої день і годину народження. Одна моя подруга складе нашу натальну карту.
— Я не знаю, о котрій народився.
— Спитай у мами.
— Я не хочу знати своє майбутнє. Я хочу дізнатися
