Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Дитина закричала. Її обмили. Равік дивився на червоне скривлене личко й на крихітні пальчики. На світ ми приходимо не з усмішкою на вустах, подумав він і передав дитину санітарці. То був хлопчик.

— Хтозна, для якої війни він народжений! — сказав Равік і заходився мити руки.

Біля другого вмивальника мив руки Вебер.

— Якщо вас справді ув’язнять, Равіку, негайно повідомте мене, де ви.

— Навіщо вам зайвий клопіт, Вебере? Тепер із такими, як я, краще не знатися.

— Чому? Тому, що ви німець? Але ж ви втікач.

Равік сумно всміхнувся.

— Хіба ви не знаєте, що ми, втікачі, скрізь чужа кістка? На батьківщині нас вважають зрадниками, а за кордоном — чужоземними підданцями.

— Мені байдуже. Я хочу, щоб ви якнайшвидше вибралися звідти. Можете послатися на мене.

— Добре. — Равік знав, що не скористається його пропозицією. — Для лікаря скрізь знайдеться робота. — Він витер руки. — Ви не зробили б мені одну послугу? Не подбали б про похорон Джоан Маду? Боюся, що сам я вже не встигну.

— Звичайно, подбаю. Може, ще щось треба владнати? Зв'язатися зі спадкоємцями абощо?

— Нехай про це думає поліція. Я не знаю, чи в неї є якісь спадкоємці. Та це й байдуже. — Він одягся. — Прощавайте, Вебере. З вами було добре працювати.

— Прощавайте, Равіку. Вам ще належить гонорар за кесарів розтин.

— Порахуйте ті гроші за похорон. Це й так буде замало. Я вам додам.

— І не думайте, Равіку. Де б ви хотіли її поховати?

— Не знаю. На котромусь кладовищі. Я запишу вам її прізвище й адресу.

Равік записав усе на клінічному бланку. Вебер поклав аркушик під кришталеве прес-папьє зі срібною ручкою у формі вівці.

— Гаразд, Равіку. Певне, за кілька днів і мене тут не буде. Без вас ми навряд чи робитимем стільки операцій.

Вебер провів Равіка надвір.

— Прощавайте, Ежені,— сказав Равік.

— Прощавайте, пане Равіку. — Вона глянула на нього. — Ви їдете до готелю?

— Так. А що?

— О, нічого. Мені здалося…

Надворі було темно. Перед готелем стояла вантажна машина.

— Равіку, — почувся голос Морозова з під'їзду поближнього будинку.

— Це ти, Борисе? — Равік зупинився.

— У готелі поліція.

— Так я й думав.

— Ось тут у мене посвідчення особи Івана Клуге. Я тобі вже казав, він помер. Воно ще дійсне півтора року. Ходімо в «Шехерезаду» й поміняємо фотографію. Ти знайдеш собі інший готель і будеш російським емігрантом.

Равік похитав головою.

— Надто ризиковано, Борисе. У війну небезпечно користуватися підробленими паперами. Вже краще їх не мати.

— Що ж ти думаєш робити?

— Піду в готель.

— Ти добре все зважив, Равіку? — спитав Морозов.

— Так, добре.

— Біда! Хтозна, куди вони тебе запроторять!

— Принаймні не видадуть Німеччині. Цього вже можна не боятися. І не вишлють до Швейцарії.— Равік усміхнувся. — Вперше за сім років поліція не захоче нікому віддати нас. Треба було аж війни, щоб до цього дійшло.

— Кажуть, у Лоншані обладнують концентраційний табір. — Морозов посмикав себе за бороду. — Отже, ти втік з німецького концтабору, щоб опинитися у французькому.

— Може, вони нас швидко випустять.

Морозов нічого не сказав.

— Борисе, не турбуйся про мене. На війні лікарі завжди потрібні.

— Яким ти прізвищем назвешся, коли тебе арештують?

— Своїм власним. Я його називав тут тільки один раз п'ять років тому. — Равік хвилину помовчав. Потім сказав — Борисе, Джоан померла. Її застрілив один тип. Вона лежить у клініці Вебера. Треба її поховати. Вебер обіцяв мені, але я не певен, чи він устигне, поки його мобілізують. Ти подбаєш про це? Не питай мене ні про що, скажи «так», і годі.

— Так, — відповів Морозов.

— Добре. Бувай здоров, Борисе. Візьми собі з моїх речей те, що тобі може пригодитися. І перебирайся в мою кімнату. Ти завжди мріяв про ванну. Я вже піду… Бувай.

— Паскудні справи, — сказав Морозов.

— Нічого, Зустрінемося після війни у «Фуке».

— З котрого боку? Від Єлісейських полів чи від авеню Георга П’ятого?

— Від авеню Георга П’ятого. Ми з тобою дурні. Двоє шмаркатих дурнів, що корчать із себе героїв. Бувай, Борисе.

— Паскудні справи, — знов сказав Морозов. — Навіть попрощатись як слід і то соромимось. Іди сюди, дуриле.

Він поцілував Равіка спершу в одну, потім у другу щоку. Равік відчув його колючу бороду й запах тютюну. Не дуже приємне відчуття. Він рушив до готелю.

Емігранти зібралися в «катакомбі». Як перші християни, подумав Равік. Перші європейці. Службовець у цивільному сидів біля письмового столу під миршавою пальмою і заповняв особисті картки. Двоє поліцаїв охороняли двері, якими ніхто не мав наміру тікати.

— Паспорт є? — спитав службовець Равіка.

— Немає.

— А якісь інші папери?

— Немає.

— Ви тут мешкали нелегально?

— Лікар.

Службовець записав.

— Лікар? — перепитав він, підносячи до очей якийсь папірець. — А ви не знаєте тут лікаря на прізвище Равік?

— Не знаю.

— Він має тут мешкати. Нас повідомили.

Равік глянув на нього. Ежені, подумав він. Недарма вона питала, чи він іде до готелю, й недарма так здивувалася, коли ще побачила його на волі.

— Я ж вам казала, що з таким прізвищем тут нікого немає,— мовила господиня, що стояла біля дверей до кухні.

— А ви мовчіть, — невдоволено буркнув службовець. — Вас і так оштрафують за те, що ці люди жили тут без відома поліції.

— Цим я тільки пишаюся, — сказала господиня. — Якщо за людяність карають, то карайте й мене!

Службовець, видно, хотів іще щось сказати, але передумав, тільки махнув рукою. Господиня зухвало дивилася на нього. В неї були високі оборонці, і вона нікого не боялася.

— Спакуйте свої речі,— сказав службовець Равіковї.— Візьміть білизну й на добу харчів. І ковдру, якщо маєте.

Равік пішов нагору в супроводі поліцая. Двері в багатьох кімнатах були відчинені. Він узяв валізу, що давно вже була спакована, й ковдру.

— Більше нічого? — спитав його поліцай.

— Нічого.

— Решту ви залишаєте тут?

— Залишаю тут.

— І це також? — Поліцай показав на столик біля вікна, де стояла дерев'яна мадонна, яку Джоан прислала йому в «Ентернасіональ» ще на початку їхнього знайомства.

— І це також.

Вони спустилися вниз. Клариса, офіціантка родом із Ельзасу, простягла Равікові якийсь пакуночок. Він побачив, що решта всі теж мають такі пакуночки.

— Це їжа, — пояснила господиня. — А то ще помрете з голоду. Я певна, що вас привезуть у таке місце, де нічого не підготовлено.

Вона непривітно глянула на службовця в цивільному.

— Ви б помовчали, — сердито сказав той. — Не я ж