Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Вони досі розмовляли одне з одним позиченою мовою. А тепер уперше, не усвідомлюючи того, кожне заговорило своєю рідною. Словесна перепона впала, і вони розуміли одне одного краще, ніж будь-коли.
— Baciami…[20]
Він поцілував її в гарячі, сухі губи.
— Ти завжди була зі мною, Джоан… завжди…
— Sono stata… perduta… senza di te…[21]
— Це я був без тебе зовсім пропащий. У тобі було все світло, всі солодощі й гіркота життя… Ти сколихнула мене, віддала мені не тільки себе, а й повернула мені мою душу. Я завдяки тобі знов став живий.
Кілька хвилин Джоан лежала зовсім тихо. Равік спостерігав за нею. Руки й ноги в неї були мертві, все було мертве, тільки очі й губи жили, вона ще дихала, але він знав, що дихальні м’язи теж поволі охоплює параліч. Вона майже не могла говорити, вже задихалася, скреготіла зубами, обличчя її скривилося, вона змагалася зі смертю. Ось її шию звела судома, вона хотіла щось сказати, губи затремтіли. Хрипіння, глибоке, моторошне хрипіння і, нарешті, крик:
— Равіку! Допоможи!.. Допоможи!.. Зараз!..
Він уже тримав напоготові шприц і швидко встромив голку під шкіру. Він не хотів, щоб вона повільно душилася, довго й болісно. Щоб надаремно мучилася. Їй лишився тільки біль. Страшний біль, і, може, не одну годину…
Повіки Джоан затремтіли. Потім вона заспокоїлася. Губи розпружилися. Подих зупинився.
Равік розсунув завіси й підняв жалюзі. Тоді повернувся до ліжка. Обличчя Джоан було застигле й чуже.
Він зачинив двері палати й зайшов до приймальні. За столом сиділа Ежені й переглядала історії хвороб.
— Пацієнтка з дванадцятої палати померла, — сказав він.
Ежені кивнула головою, навіть не глянувши на нього,
— Доктор Вебер у своєму кабінеті?
— Мабуть.
Равік рушив довгим коридором. Кілька дверей були відчинені. Не заглядаючи в них, він зайшов до Вебера.
— Пацієнтка в дванадцятій померла. Можна викликати поліцію.
Вебер навіть не повернув голови.
— Тепер поліції не до цього.
— Тобто як?
Вебер показав йому екстрений випуск «Матен». Німецькі війська вдерлися до Польщі.
— Сьогодні ж буде оголошена війна. Мені сказали з міністерства.
Равік відклав газету.
— Ось воно й сталося, Вебере.
— Так. Це кінець. Бідна Франція.
Равік хвилину посидів мовчки. Навколо ніби утворилася порожнеча.
— Це більше, ніж Франція, Вебере, — нарешті сказав він.
Вебер глянув йому у вічі.
— Для мене це Франція. Хіба цього мало?
Равік не відповів.
— Що ви робитимете? — за хвилю спитав він.
— Не знаю. Мабуть, з’явлюся в свій полк. А це… — він неуважно махнув рукою, — доведеться комусь передати.
— Збережіть клініку за собою. Під час війни потрібні госпіталі. Вас залишать у Парижі.
— Я не хочу тут залишатися.
Равік оглянувся по кабінеті.
— Це мій останній день у клініці. Мені здається, тут усе гаразд. Пацієнтка після видалення матки одужує, та, що їй видалено жовчний міхур, теж. Пацієнт із раком безнадійний, немає сенсу ще раз оперувати його. Це все.
— Що ви хочете цим сказати? — втомлено спитав Вебер. — Чому це ваш останній день?
— Як тільки буде оголошена війна, всіх нас інтернують. — Вебер хотів щось зауважити, але Равік повів далі:— Нащо нам сперечатися. Так завжди робили. І тепер зроблять.
Вебер сів на стілець.
— Я вже нічого не розумію. Може, й так. Може, взагалі не буде ніякої війни. Просто віддадуть країну, і все. Ніхто нічого не знає.
Равік підвівся.
— Якщо мене до вечора не заберуть, я ще прийду сюди.
О восьмій.
— Добре.
Равік вийшов з кабінету. У вестибюлі він побачив актора, про якого геть забув. Актор зірвався на ноги.
— Що з нею?
— Вона померла.
Актор витріщив на нього очі.
— Померла?
Трагічним порухом актор схопився за серце й заточився. Проклятий блазень, подумав Равік. Мабуть, щось подібне грав на сцені й тепер, коли його самого спіткало таке, збився на завчену роль. А може, й справді страждає, але вже звик до цих театральних жестів і не вміє обійтися без них.
— Можна її побачити?
— Навіщо?
— Я мушу ще раз глянути на неї.— Актор притиснув руки до грудей. Він тримав у них світло-брунатного капелюха, обшитого шовковою стрічкою. — Зрозумійте ж! Я мушу…
В очах у нього з’явилися сльози.
— Послухайте, — нетерпляче перебив його Равік. — Найкраще буде, як ви вшиєтеся звідси. Жінка померла, і нічого вже не вдієш. Ідіть звідси під три чорти й длубайтесь десь-інде у своїх почуттях. Нікого не цікавить, чи вам дадуть рік в’язниці, чи патетично виправдають. Однаково за кілька років ви будете хвалитися цим, щоб набити собі ціну в очах тих жінок, за якими впадатимете. Геть звідси, ідіоте!
Він підштовхнув актора до виходу. Той не вельми й опирався. У дверях він ще обернувся і сказав:
— Бездушна тварюко! Паршивий боше!
На вулицях було повно людей. Вони стояли купками й жадібно стежили за великими рухомими літерами світляних газет. Равік поїхав у Люксембурзький сад. Поки його ув’язнять, він хотів побути кілька годин на самоті.
Сад був порожній. Він купався в теплому промінні пізнього літа. Дерев уже торкнувся перший подих осені, але це ще була осінь зрілості, а не осінь відмирання. Світло було ніби зіткане з золота й блакиті — шовковий прапор літа.
Равік довго сидів у саду. Дивився, як мінялося освітлення й подовжувалися тіні. Він знав, що це його останні години на волі. Коли оголосять війну, господиня «Ентернасіоналя» вже нікого не зможе ховати. Він згадав про Роланду.
І Роланда не зможе. Ніхто не зможе. Якби він спробував тікати, його ув’язнили б як шпигуна.
Він просидів так до вечора. Йому не було сумно. В пам'яті спливали обличчя. Обличчя й роки. І нарешті те останнє, заклякле обличчя.
О сьомій годині він підвівся. Знав, що, виходячи з саду, в який уже закрадався сутінок, він залишає останній мирний куточок. Зразу на вулиці він купив екстрений випуск газети. Війна вже була оголошена.
Він трохи посидів у бістро, де не було радіо. Потім подався до клініки. Його зустрів Вебер.
— Ви не могли б зробити ще один кесарів розтин? Жінку щойно привезли.
— Звичайно, зроблю.
Він пішов переодягтися. В коридорі йому трапилась Ежені. Побачивши його, вона дуже здивувалась.
— Ви не сподівалися, що я ще прийду? — спитав він.
— Не сподівалася, — мовила Ежені і якось чудно подивилася на нього. Тоді швидко пішла далі.
Для Равіка кесарів розтин
