Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Зейденбаум похитав головою.
— Я не п'ю.
Равік помітив якогось давно неголеного чоловіка, що раз по раз розглядав себе в люстерко, яке діставав з кишені.
— Хто це? — спитав він Зейденбаума. — Я його тут ще не бачив.
Зейденбаум скривився.
— Це новий Арон Гольдберг.
— Як? Невже його дружина так швидко вийшла заміж?
— Ні. Вона просто продала паспорт свого чоловіка. За дві тисячі франків. Старий Гольдберг мав сиву бороду, тому цей новий і відпускає її, щоб бути схожим на фотографію в паспорті. Бачите, як він її раз у раз смикає. Боїться користуватися паспортом, поки не виросте борода. Біжить наввипередки з часом.
Равік приглянувся до чоловіка, що нервово смикав себе за щетину й порівнював її з паспортом.
— У крайньому разі, він може сказати, що борода в нього обгоріла.
— Непогана думка. Треба йому підказати. — Зейденбаум скинув пенсне й почав розгойдувати його на ланцюжку. — Моторошна ситуація, — усміхнувся він. — Два тижні тому це була просто комерційна угода. Тепер Візенгоф уже ревнує, і сама Рут Гольдберг трохи збентежена. Демонічна сила документа. Адже за паспортом він її чоловік.
Зейденбаум підвівся й пішов до нового Арона Гольдберга.
— Демонічна сила документа! Гарно сказано. — Морозов обернувся до Равіка. — Що ти сьогодні робитимеш?
— Кет Гегстрем відпливає ввечері на пароплаві «Нормандія». Я відвезу її в Шербур. У неї є машина. Потім прижену машину назад до гаража. Кет продала її господареві гаража.
— А їй можна їхати?
— Звичайно. Тепер уже байдуже, що вона робитиме. На пароплаві є добрий лікар. А в Нью-Йорку… — Равік стисі нув плечима й допив свій кальвадос.
Повітря в «катакомбі» було парке й застояне. В ній не було вікон. Під припорошеною, ніби штучною пальмою сиділо старе подружжя. І чоловік, і жінка цілком занурились у свій смуток, що оточив їх непробивним муром. Вони непорушно сиділи, тримаючись за руки, і, здавалося, ніколи вже не зможуть підвестися.
Равікові раптом здалося, наче в цій підземній залі, до якої ніколи не заглядало сонце, скупчилось усе лихо світу. Електричні лампи, що висіли попід стінами, сіяли жовте, мертвотне світло, і від того зала здавалася ще похмурішою. Мовчанка, шепіт, шелест паперів і грошей, які всоте переглядали й перелічували, тупе сидіння на одному місці, безпорадне чекання кінця, крихта судомної мужності, тисячу разів принижуване, а тепер остаточно загнане в глухий кут життя, опановане страхом і відчаєм… Равік усе це раптом відчув, відчув на запах, то був запах страху, останнього, безмежного, мовчазного страху, він знав, де вже раніше відчував його — в концентраційному таборі, коли людей хапали на вулиці, стягали вночі з ліжок, і, зігнані в бараки, вони чекали, що з ними буде.
Поряд за столиком сиділо двоє людей: гладенько зачесана на проділ жінка та її чоловік. Перед ними стояв хлопчик років восьми. Він щойно ходив поміж столиками, прислухаючись до розмов, а тепер вернувся до батьків.
— Чого ми євреї? — спитав він матір.
Вона нічого не відповіла.
Равік глянув на Морозова.
— Мені треба йти, — мовив він. — У клініку.
— І мені також.
Вони піднялися сходами нагору.
— Що занадто, те занадто, — зауважив Морозов. — Я кажу тобі це як колишній антисеміт.
Після «катакомби» й клініка здавалась приємним місцем. І тут були муки, хвороби й горе, але все це принаймні мало свою логіку й сенс. Було відомо, де вони взялися, що треба робити й чого не треба. Це були факти; ти їх бачив і намагався шукати проти них якоїсь ради.
Вебер сидів у приймальні й читав газету. Равік зазирнув у неї через його плече.
— Щось цікаве, га? — спитав він.
Вебер шпурнув газету додолу.
— Продажна банда! П'ятдесят відсотків наших політиків треба перевішати.
— Дев’яносто, — поправив його Равік. — Ви не чули, що там з тією жінкою, яка лежить у Дюрановій клініці?
— З нею все гаразд. — Вебер знервовано взяв сигарету. — Для вас усе просто, Равіку. А я — француз.
— А я взагалі ніхто. Але я хотів би, щоб влада в Німеччині була тільки продажна, як у Франції.
Вебер ніяково глянув на нього.
— Я бовкнув дурницю, вибачте. — Він забув запалити сигарету. — Війни не може бути, Равіку! Просто не може бути! Це тільки лайка й погрози! Останньої миті має щось статися! — Вебер хвилину помовчав. Від його колишньої самовпевненості не лишилося й сліду. — Зрештою, в нас є лінія Мажіно, — майже благально додав він.
— Звичайно, — відповів Равік не дуже переконано. Він чув уже про неї тисячу разів. Майже всі розмови з французами закінчувалися згадкою про лінію Мажіно.
Вебер витер лоба.
— Дюран перевів свій капітал до Америки. Так мені сказала його секретарка.
— Якраз по-дюранівському.
Вебер глянув на нього зацькованим поглядом.
— І не тільки він. Мій зять поміняв французькі акції на американські. Ґастон Нере поміняв французькі гроші на долари й тримає їх у сейфі. А Дюпон, кажуть, закопав у своєму садку два мішки з золотом. — Він схвильовано підвівся. — Мені важко про це говорити. Не хочу вірити в це. Не може цього бути, щоб Францію зрадили й продали. Коли виникне небезпека, всі згуртуються. Всі!
— Всі,— невесело сказав Равік. — Навіть промисловці й політики, що вже й тепер укладають угоди з Німеччиною.
Вебер насилу опанував себе.
— Равіку… порозмовляймо про щось інше.
— Гаразд. Я маю відвезти Кет Гегстрем до Шербура. Опівночі повернуся назад.
— Добре. — Вебер ніяк не міг заспокоїтись. — А ви… що ви робитимете, Равіку?
— Нічого. Опинюся у французькому концтаборі. Все-таки краще, ніж у німецькому.
— Про це не може бути й мови. Франція не інтернуватиме втікачів.
— Чому ж? Звичайна річ, нічого не заперечиш.
— Равіку…
— Гаразд. Побачимо. Дай боже, щоб була ваша правда.
Ви чули, що Лувр евакуюють? Найкращі картини вивозять до Середньої Франції.
— Ні, не чув. А ви звідки знаєте?
— Я там був сьогодні після обіду. Блакитні вітражі Шар* трського собору також запаковані. Туди я заходив учора. Сентиментальна забаганка. Хотів ще раз подивитися на них. Але спізнився. їх уже вивезли. Надто близько аеродром. Уже вставлене нове скло. Так, як торік під час Мюнхенської конференції.
— От бачите! — Вебер відразу вхопився за його слова. — Торік також нічого не сталося. Зчинили гвалт, а тоді приїхав Чемберлен із парасолькою миру.
— Так. Парасолька миру й досі в Лондоні… А богиня перемоги й досі в Луврі… Щоправда, без голови. Ніка залишиться. Надто важка, щоб її перевозити. Ну, мені треба йти. Кет Гегстрем чекає на мене.
Біла «Нормандія» сяяла коло темного причалу