Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Я б хотіла залишитись тут, — мовила вона. — Мені раптом стало дуже тяжко від’їздити звідси.
Равік глянув на неї. Ось стоїть могутній корабель з яскраво освітленим трапом, по ньому рине потік людей, дехто з них поспішає, наче боїться останньої миті спізнитися, це не корабель, а блискучий палац, і зветься він уже не «Нормандія», а Спасіння, Втеча, Порятунок, для десятків тисяч людей у сотнях міст Європи, в безлічі третьорядних готелів і льохів він здається недосяжною мрією, а поряд із ним стоїть жінка, нутро якої пожирає смерть, і тоненьким приємним голоском каже: «Я б хотіла залишитись тут».
Усе втратило глузд. Для емігрантів з «Ентернасіоналя», для тисяч інших «Ентернасіоналів», розкиданих по Європі, для всіх цькованих, переслідуваних, для тих, хто ще намагався втекти і кого вже спіймали, цей корабель був би обітованою землею, вони б зомліли від щастя, заридали б і кинулися б цілувати трап, повірили б у диво, якби мали такий квиток, який тріпотів у цій втомленій руці поряд із ним, у руці людини, яка й так була в дорозі до смерті і яка байдуже сказала, що хотіла б залишитися тут.
Надійшов гурт американців. Спокійно, голосно розмовляючи. В них було часу та часу. їх спонукало виїхати посольство, і вони саме про це говорили. Шкода, звичайно. Цікаво було б поглянути, що тут робитиметься далі. Та й що з ними, американцями, могло б статися? Вони ж під захистом по* сольстваї Америка — нейтральна держава! Справді шкода!
Запах парфумів. Оздоби. Бризки діамантів. Ще кілька годин тому вони вечеряли в «Максима», ціни в перерахунку на долари були сміховинно дешеві. Вони пили «кортон» урожаю 1929, а наостанці «пол роже» врожаю 1928 року. І ось тепер «Нормандія». Тут вони підуть у бар, пограють у триктрак, вип’ють по кілька чарок віскі… А перед посольствами — довжелезні черги людей, що вже втратили будь-яку надію, над ними, немов хмара, навис смертельний страх, у приймальнях перевтомлені службовці консульства, воєнно-польовий суд в особі простого секретаря, що тільки хитає головою: «Ні! Ніяких віз! Неможливо», смертний присуд, який мовчки ухвалюють невинно засудженим, приреченим мовчки приймати його… Равік дивився на корабель, і то вже був не корабель, а ковчег, легкий ковчег, що вирушав у плавання, рятуючись від потопу. Колись від нього пощастило втекти, а тепер він знов насувається і ось-ось затопить усе.
— Пора сідати, Кет.
— Уже? До побачення, Равіку.
— До побачення, Кет.
— Нам немає потреби брехати одне одному, правда?
— Немає.
— Приїздіть швидше…
— Приїду, Кет. Скоро…
— До побачення, Равіку. І дякую за все. Я зараз піду. Підіймуся на палубу й помахаю вам. Почекайте, поки пароплав відпливе, й помахайте мені у відповідь.
— Добре, Кет.
Ледь похитуючись, вона поволі пішла трапом. Тонша за всіх навколо, вона здавалася неземною, майже безтілесною, в ній була зловісна елегантність неминучої смерті. Сміливе обличчя, голова, наче в єгипетської бронзової кішки, — самі лише обриси, подих і очі.
Останні пасажири. Якийсь єврей, спітнілий, засапаний, із хутром, перекинутим через руку, а з ним два носії. Він майже істерично метушиться й кричить. Останні американці. І ось трап поволі підіймається. Дивне почуття — ніби той трап ніколи вже не опуститься. Все. Вузенька смужка води. Кордон. Ширина тієї смужки — два метри, а проте це вже кордон між Європою і Америкою. Між порятунком і загибеллю.
Равік пошукав очима Кет Гегстрем і скоро знайшов. Вона Стояла біля фальшборта й махала йому рукою. Він помахав їй у відповідь.
Пароплав ворухнувся. Берег ніби почав відступати назад. Ледь-ледь, майже непомітно. І раптом «Нормандія» опинилася серед води. Недосяжна, вона ширяла над темними хвилями на тлі темного неба. Кет Гегстрем уже не можна було розрізнити серед інших пасажирів. Ті, хто залишились на березі, мовчки перезиралися, хто розгублено, а хто вдавав веселого. Одні відходили квапливо, інші неохоче й поволі.
Машина поверталася в темряві назад до Парижа. Обабіч пропливали живоплоти й сади Нормандії. На імлистому небі низько висів великий сплющений місяць. Равік уже забув про пароплав. Його цілком заполонив навколишній краєвид, пахощі сіна, дозрілих яблук і глибокий спокій того, що завжди незмінне.
Машина мчала майже нечутно, так, ніби не улягала силі тяжіння. Позаду лишалися будинки, церкви, села, золоті плями шинків і бістро, блискуча стрічка річки, млин, тоді знов вигнутий контур рівнини, над якою нависав небосхил, ніби внутрішній бік велетенської мушлі, в молочному перламутрі якої полискувала перлина місяця.
Це був кінець, звершення. У Равіка вже й раніше бувало таке почуття, але тепер воно цілком опанувало його, владне, непереробне, пронизало тіло наскрізь, і ніщо вже не опиралося йому.
Все стало невагоме й ніби літало. Майбутнє зустрічалося з минулим, і ні те, ні те не викликало бажань, не озивалося в душі болем. І те, й те здавалося однаково важливим і значущим. Обидва обрії вирівнялись, і якимось дивом на мить терези буття стали на одному рівні. Доля ніколи не була сильнішою за спокійну мужність, яка їй протистояла. Коли вже її буде несила терпіти, завжди можна накласти на себе руки. Добре це знати, але так само добре знати, що, поки ти живий, у тебе завжди є крихта надії.
Равік знав, що таке небезпека. Знав, що його чекало, і знав, що завтра боронитиметься, — але цієї ночі, цієї години, коли він повертався з узбіччя затопленого Арарату туди, де вже тхнула кров’ю близька катастрофа, все зненацька втратило свою назву: небезпека залишилась небезпекою, та вже й не була нею, доля була жертвою і водночас богом, якому складали жертви. А завтрашній день здавався невідомим світом.
Усе було добре. І те, що минуло, й те, що буде. Все його влаштовувало. А часом би настав кінець, то теж добре. Одну людину він кохав і втратив. А другу ненавидів і вбив. Обидві вони звільнили його: одна знов збудила його почуття, а друга погасила пам’ять про минуле. Не залишилося нічого незавершеного. Не було ніяких бажань, не було кого ненавидіти, не було на що нарікати. Якщо має початися щось нове, то нехай починається, хоч очікування, яке зміцнює і проганяє всі сумніви, вже не буде. Згарище розчищено, змертвілі місця ожили, цинізм обернувся в силу. Це добре.
За Каном з’явилися коні. Довгі колони в темряві, схожі на тіні обриси коней у місячному світлі. За ними
