У череві дракона - Микола Данилович Руденко
До цієї тези ми ще не раз повернемось, а зараз уважніше розглянемо, в чому полягає докорінна різниця поміж працею ткача і працею хлібороба. Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатив біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратив її певну кількість, котра була закладена в вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додатку біологічної енергії на планеті — навпаки, він її лише витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу — автомобілі тощо.
Тепер погляньмо на працю землероба: кинувши в землю одне зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей. Наростає тваринництво, яке своїм гноєм збагачує родючість ґрунтів — тепер люди навіть перестають помічати, звідки в них береться щедра, різноманітна їжа. Вони віддають усі свої сили й здібності розвиткові науки, техніки, мистецтва. Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною.
Як відомо, у Маркса виробництво додаткової вартості характеризується негативно — бо це, мовляв, показує, що в суспільстві панує експлуатація праці. Така формула декому підказала зворотні висновки: бажаєте прогресу — експлуатуйте і якомога нещадніше! Ось що породило сталінщину. Сталін за природою психіки був жорстоким циніком, але він повірив Марксові й почав переробляти мільйони людей на додаткову вартість — тобто викачувати з них біологічну енергію.
Оце ж і є катастрофа, зумовлена обмеженістю погляду: замість того, щоб добувати біологічну енергію з розвитку фотосинтезу, сталіністи вибирали її безпосередньо із людських м’язів. Як вона туди потрапляє, вони не здатні були осягнути. Тут потрібне було не політичне, а космічне мислення, про що Маркс навіть не здогадувався.
Та коли ми бачимо гроші як інструмент для виміру біологічної енергії, додаткова вартість втрачає негативне тлумачення й одразу ж перетворюється на наших очах на енергію прогресу».
Я увірвала читання і впала головою на руки. Що ж тут може бути ворожого для партії? З очей потекли сльози, пальці мої змокріли. Мені зробилося холодно й страшно.
Заснула я, мабуть, о п’ятій, а прокинулася о дев’ятій — так наставила будильник. Сон мене відсвіжив, я готова була прийняти день, що не обіцяв найменшого спокою. Перш за все обійшла довкола хати, пильно вдивляючись у березняк та кущі ліщини, що підступали до мого городу. Шукала якихось постатей, хоч сама не уявляла, як саме вони мають виглядати. Це було наївно, але ж моє життя здобуло нову якість: за мною стежили чекісти. А в такому разі не може бути хвилини, коли ти маєш право розслабитись. Якщо навіть вони цієї миті не наглядають за тобою, все одно мусиш відчувати на собі їхнє пильне око. Таке життя настало для тебе — і ти мусиш його прийняти.
Зайшла до сарайчика, де була зарита в сухий пісок Василева праця, постояла над нею. Нічого підозрілого не виявила — навпаки, тут добряче наслідили кури, це надавало природності.
На Рогульку треба йти широкою лісовою просікою, по якій до нашого хуторця бігли соснові стовпи, несучи нам електрику. Всю дорогу озиралася, але ж марно — мої опікуни, як видно, також мають право на відпочинок.
Юрка побачила здалеку — у синьому спортивному костюмі з білими смугами вздовж тіла він методично закидав спінінг і доволі енергійно крутив котушку. Мене він помітив лише тоді, коли я підійшла до нього майже впритул.
Берег був безлюдний, але Юрко вдавав, що він не знайомий зі мною. Нарешті улучив хвилину й сказав:
— Тут, Соню, нечисто. Отам у кущах сидить один недорікуватий журналіст, який… Я вже перегнав машину в надійніше місце. Йди за мною назирці.
Я хутко відійшла від Юрка, буцімто підходила тільки для того, аби запитати, котра година. Юрко іще хвилин із десять грався спінінгом, а відтак обійшов озеро і геть зник з моїх очей. Я шугнула в кущі й також опинилася по той бік озера — на дорозі, що по відкритій заплаві вела до Дніпра. Виявляється, я вірно зміркувала, що мені ліпше триматися дороги.
Юрко вже мене побачив, одразу ж сів за кермо і зник за лозняками. Тепер мені було ясно, де його належало шукати.
І ось ми сидимо над незвичайним озером, що виникло, мабуть, на місці вибуху метеорита. Озеро чимале й таке кругле, ніби природа творила його за допомогою циркуля. А берег озера — такий же круглий насип із викинутих вибухом порід. Насип доволі високий. Довкола нього ростуть дуби, але не так густо, щоб до нас можна було підкрастися непоміченим. Серед кущів нас не видно, зате ми мали змогу оглядати довкілля в радіусі близько кілометра.
Я запитала в Юрка, чому він так далеко покинув машину — чорну обкомівську «Волгу».
— Від машини, та ще й службової, — сумно посміхаючись, мовив Юрко, — шкоди не менше, ніж від запопадливого сексота. Ти не знаєш того, що мені відомо.
— Всі оті радіожучки…
Юрко засміявся, як сміється людина, котра почувається вільно, невимушено. Схоже на те, що він тут, над загадковим озером, жодної небезпеки не відчував.
