Сьомий хрест - Анна Зегерс
Цієї миті пролунав дзвінок. «Нічого, тут, либонь, часто дзвонять», — сказав собі Георг. У будинку і на вулиці все було спокійне. Нагору піднявся Кресс:
— Вийдіть на сходи.
Георг, насупивши брови, розглядав молоду жінку з букетом айстр, яка раптом опинилася в будинку Кресса.
— Мені доручено тобі дещо передати, — сказала вона. — Крім того, я маю сказати ось що: завтра ранком о пів на шосту ти повинен бути в Майнці на пристані, біля Карельського мосту, назва пароплава — «Вільгельміна»; на тебе там ждатимуть.
— Добре, — сказав Георг. Він не зрушив з місця.
Жінка, не випускаючи з рук букета, відстебнула кишеню жакета, подала Георгові товстий конверт і додала:
— Отже, конверт я тобі передала, — З її поведінки можна було зрозуміти, що вона хоч і вважає його товаришем по партії, якому треба зникнути, але не знає, хто він такий.
— Усе гаразд, — сказав Георг.
Лізель саме молола для дітей вівсяну каву і навіть не чула, як відімкнули вхідні двері. Пауль, як звичайно, тримав у руці кульок з булочками, які він купив, ідучи додому. Він сказав:
— Лізель, умийся водою з оцтом, переодягнися, ми ще встигнемо на матч. Ну, Лізель, тепер уже, здається, нема чого рюмсати. — Він погладив її волосся, бо вона поклала голову на стіл: — Та годі вже! Хіба я тобі не обіцяв повернутися додому?
— О боже! — схлипувала Лізель.
— Бог не має з цим нічого спільного. У всякому разі, не більше ніж з усім узагалі на світі. А до гестапо він, напевно, не має ніякого відношення. Все було саме так, як я собі й уявляв. Грандіозна комедія. Цілу ніч вони домагалися від мене свідчень. Але мені ніколи й на думку не спадало, що хтось нотуватиме все, що я їм наплету. А потім примусили мене ще й підписатися; мовляв, я справді сам усе це наплів. Коли я був знайомий з Георгом, де, як довго, як звали його друзів, як звали моїх. Вони спитали також, хто це у мене був позавчора в гостях. Під час допиту мені погрожували всім, чим тільки можна. Хіба що пекельним вогнем не лякали. Їм, певно, дуже хотілося, щоб я почував себе там, як на страшному суді. І нічогісінько вони не знають — тільки те, що їм кажуть.
Згодом, коли Лізель заспокоїлась, умилася, одяглась по-святковому і одягла дітей, Пауль знову почав:
— Мене дуже дивує, навіщо люди їм так багато розповідають. А чому? Бо думають, що ті й так усе знають. А я сказав собі: ніхто не може довести, що Георг справді був у мене. Навіть коли б його хтось бачив, я можу заперечувати це. Ніхто не може довести, що то був саме він, крім самого Георга. Ну, а коли він уже в їхніх руках, тоді однаково край. Аби його спіймали, то вони б не допитували мене так довго.
За двадцять хвилин Редери вийшли з дому. Пішли в обхід, щоб завести старших дітей до родичів. Найменшу дитину взяла до себе двірничка, про це домовилися ще кілька днів тому. Пауль, правда, мав підозру, що ця жінка донесла на нього в поліцію, але взагалі вона була люб’язна і добре ставилася до дітей.
Раптом Пауль попросив Лізель почекати з дітьми.
У нього є одна справа. Він наважився й зайшов на подвір’я. Маленьке віконце в гаражі, як завжди, світилося, хоч був ясний день. Пауль швиденько, щоб Лізель з дітьми довго не чекали і щоб не затягати неприємну розмову, підбіг до віконця й гукнув:
— Тітонько Катаріно!
Коли у вікно висунулася голова пані Граббер, Пауль скоромовкою випалив:
— Мій шуряк просить пробачення: йому знову прислала повістку поліція з Оффенбаха. Довелося поїхати додому, а чи повернеться він — невідомо. Мені дуже шкода, тітонько Катаріно, але я в цьому не винен.
Пані Граббер трохи помовчала, потім закричала:
— Про мене, він може й зовсім не приходити! Я однаково його не прийняла б! Не смій більше ніколи рекомендувати мені таку шушваль!
— Ну, ну, ну, — сказав Пауль, зрештою, ти ж нічого не втратила на цьому. Він на дурничку відремонтував тобі машину. Хайль Гітлер!
Пані Граббер сіла за письмовий стіл. Червона цифра на календарі нагадала їй, що сьогодні — неділя. На неділю машини здебільшого лишалися на місці призначення. Родичів у неї не було. Та якби й були, вона не пішла б до них. Її брала досада, що шуряк Пауля не буде в неї працювати. «Мабуть, ця історія з повісткою тільки привід, йому просто не сподобалося тут. Але тоді йому не слід було пити із мною вчора ввечері. Цього він не повинен був робити, — сердито думала вона, — це вже просто підло».
Вона ніби окинула оком безкрайню порожнечу неділі — справжнє море порожнечі, по якому пливло лишень кілька предметів: малахітова гірка, лампа, прибутково-вибуткова книга, календар.
І пані Граббер підбігла до вікна й гукнула у двір:
— Паулю!
Але Пауль був уже далеко, він поспішав із своєю Лізель на Нідеррадський стадіон.
Герман з радістю й невиразним почуттям провини прислуховувався до того, як його дружина наспівує, причепурюючися перед дзеркалом; в цю неділю їх було запрошено до Марнетів. Ще вогке, гладенько зачесане волосся, невинні очі, ланцюжок з медальйоном на шиї, туго накрохмалена й випрасувана сукня надавали їй вигляду високої дівчинки, що йде до першого причастя. Хоч їм іти було всього десять хвилин, вона наділа капелюшок, щоб похвалитися ним перед Марнетами. Її сестра у
