Золотий Ра - Іван Іванович Білик

— Наш бог вас покарає, якщо ви знехтуєте його бажання! — сказав Гістіей.

— А ми ваших богів не боїмося, — відповів старий перс. — Перські боги могутніші й захистять нас од гніву ваших.

Але Гістіей відчув у голосі його тривогу й розповів про оракул і про роковану йому, Гістіеєві, смерть. Старий перс потихеньку зійшов слизьким пагорбом у долину, де попереду всього пішого війська сидів у ношах брат царя Дарія Артафрен, і переповів йому слова приреченого до страти. Уже немолодий сатрап Лідії замислився й, щоб йому не заважали, опустив завіску нош. Він і сам побоювався, що Дарій не схвалить страти Гістіея, до якого мав особливі почуття. Та ще більше Артафрен боявся, що, лишившися живим, цей неспокійний грек завдасть усім персам непоправної шкоди. Зараз Артафренів син, Артафрен-молодший, разом з Дарієвим воєводою Датісом перебували в Елладі, за морем, тож Гістіея аж ніяк не можна було лишати живим. Але водночас Артафрена тривожила можливість помсти з боку еллінського бога. Навіщо взайве дратувати невідоме чуже божество!

— Розіпніть того заколотника, а потім одрубайте розіпнутому голову! — звелів Артафрен. — Сподіваюсь, це йому більше сподобається.

Коли обрані для виконання вироку перси вставили в ямку білий хрест, рать у підошві пагорба розчаровано загомоніла: розіпнутий був без голови...

Добре набальзамувавши голову за єгипетськими приписами, її відіслали в зимову столицю Персії — Суси. Разом з гінцями, які привезли ту голову, прибули ще одні гінці — від воєвод Артафрена-молодшого й Датіса, двох небожів перського царя. Гістіеєву голову цар не побажав бачити й звелів просто кинути її священним псам у Вежі Мовчання. Прикликавши ж гінців Артафрена та Датіса, він запитав:

— Яку добру звістку привезли ви від моїх любих небожів?

Обидва вої попадали ниць. То було лихим знаком. Цар крикнув на них:

— Невже й вони зазнали невдачі?!

Гінці лише скиглили й звивалися долі вужами. Тоді цар відчепив з бильця трону переплетену золотом нагайку й за першими ж ударами пороздирав плащі на гінцях. Торік царський зять Мардоній ні з чим повернувся з Еллади, невже така сама доля й в обох царських небожів?

— Кажи все! — копнув він черленим чоботом в обличчя старшого гінця.

— Афіняни та платейці нас розбили біля їхнього містечка Марафона...

Після марудного допиту стало відомо, що афінян було десять тисяч, а платейців — тисяча, вони ж розгромили двадцятитисячне військо Датіса й Артафрена-молодшого, які самі ледве втекли.

— Скільки наших воїв загинуло?

— Шість тисяч шістсот...

— А тих вошивців?

— Сто дев'яносто два...

— Звідки все те знаєш?

— Ми після битви перехопили їхнього гінця. Він біг од Марафона до Платей, ми його вбили, — заспокоїв царя перський гонець.

— Хто був головним воєводою в еллінів?

— Якийсь Мільтіад... Коли ми ратилися в Скіфії, цей Мільтіад підбурював еллінів розкидати міст через Дунай, але ті його, слава Ахурамазді й синові його Мітрі, не послухали.

— Ти теж був зі мною в Скіфії? — несподівано тріснутим голосом запитав Дарій.

— Був, у полку «безсмертних», — з надією відповів уже не молодий перс.

— Дітей маєш?

— Син був у полку Артафрена-молодшого, — скрушно зітхнув гонець.

— Онуки після сина лишилися?

— Одна дівчинка... Син був ще зовсім юнак... Недавно оженився...

— Оце буде твоїй онуці, — сказав перський цар, знявши з лівої руки персня. Потім грюкнув об лунку підлогу піхвами меча, й коли вбігли двоє драбантів в ассірійських кольчугах, він кивнув бородою на гінців: — Одрубати їм голови, а мого персня віддати онуці старшого.

А коли вже зайшла мова про голови, то він спитав, чи викинули псам священної Вежі Мовчання голову мілетянина Гістіея, яку передав гінцями царський брат.

— Викинули, найясніший...

— Тоді візьміть те, що від неї лишилося, й поховайте з найвищими почестями, як ховали б небіжчика з царської сім'ї. Якби не той мілетянин, мене вже давно на світі не було б, а разом зі мною — й Персії.

Багато, справді по-царському обрядивши, Гістіеєву голову поховали того самого дня.

Це було влітку третього року 72-ї Олімпіади, тобто 5018 року від створення світу за шумерським літочисленням, тобто 490 року до нашої ери.

Він попросився перед царські очі на третій день після прибуття нового перського царя Ксеркса, на якого самі перси казали Хтайарша, до колишньої лідійської столиці Сард.

— Хто він такий і чого йому від мене треба? — наморщився невдоволено володар.

— Він — онук колишнього царя цієї землі Лідії — Креза, — відповів рідний дядько Хтайарші, брат покійного Дар'явауша Артабан. — Ти, можливо, пам'ятаєш того Креза — він був улюбленим радником спочатку Батька персів Куруша, а згодом і твого батька.

— Чим же уславився той твій Крез?

— Свого часу він був найбагатшою в світі людиною.

— Найбагатша в світі людина тепер я!

— Але цей Піфій, онук лідійського царя Креза, може бути тобі корисним...