Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Незважаючи на його вигляд, цар зрадів цьому чоловікові, який минулого разу ладен був оддати перському цареві всі свої незлічимі багатства й палко бажав йому завоювати Елладу. Тепер у царському стані бракувало саме таких людей.

Намагаючись не дивитися в його нещасні очі, цар ласкаво запитав Крезового онука:

— Що, лідійцю, тебе привело? Скажи, не соромлячись, і я виконаю всі твої побажання. Навіть якщо б при цьому довелося заслужити божий гнів!

— Ми всі важимо божим гнівом... — двозначно мовив Піфій, але прихильність перського царя додала йому сміливості, й він сказав: — У Сардах я хотів оддати тобі все своє срібло-золото. На нього можна було б спорядити величезну рать, далеко не кожен цар має стільки, як у мене, багатства, а ще я дав тобі всіх своїх п'ятьох синів. Ти мого срібла-золота не захотів узяти, ще й подарував сім тисяч дариків, яких мені не вистачало до чотирьох мільйонів. Тепер я тобі знову кажу: забери й ті чотири мільйони золотих дариків, і дві тисячі талантів срібла, але залиш мені одного з моїх синів!.. Поки Піфій викладав своє прохання, обличчя Хтайарші набрякало й набрякало кров'ю, а за останнім словом лідійця він одвернувся й так і стояв певний час. Потім раптом обернувся й гаркнув:

— Геть з-перед моїх царських очей!

У Піфія по-старечому затряслись руки, а зморшками щік побігли сльози.

— Й ти злякався небесного знамення? — крикнув удруге цар. — Злякався, що всі твої вилупки загинуть в Елладі? Добрий мені царський гостеприємець і друг!..

— Старий я став і відчуваю наближення смерті, — тремтячим голосом озвався Піфій. — Поки ти воюватимеш в Елладі, я відійду до Царства тіней. Хто ж мене догляне хворого, хто подасть помираючому кілік води?.. Ото я й зважився попросити за одного сина...

Цар перезирнувся зі своїм дядьком та братами Ахеменом і Масіштою й несподівано для всіх засміявся.

— Добре, — майже лагідним голосом проказав він до Піфія. — Ми тут порадимося й гукнемо тебе.

Піфій глибоко вклонився й потяг ноги до виходу, й коли за шатром утихло його човгання, цар люто глянув на свого дядька:

— Як тільки тебе мій батько терпів! — Згодом він згадав інше: — Ти ж іще пам'ятаєш Батька персів? Як у таких випадках чинив цар Куруш?

— Я був тоді молодий, але дещо пам'ятаю, — без особливої надії відповів Артабан. — Кожному батькові Куруш лишав наймолодшого сина. Якщо старші не поверталися додому, молодший брав за себе їхніх дружин і всиновлював дітей. Доглядав і батька з матір'ю до смерті...

Артабан потроху захопився, та небіж його перебив:

— А як чинив мій богорівний батько?

Артабанові стало прикро, що молодий небіж так грубо його перебив, і захотілося допекти цьому богорівному недоросткові, якому минав сороковий рік.

— Пам'ятаю один такий випадок, — нахмуривсь Артабан. — Один перс на ім'я... Еобаз... послався на Батька персів і попросив мого найяснішого брата, щоб забирав до Скіфії не всіх його трьох синів, а бодай одного лишив удома...

Спогади змусили Артабана замислитися, й цар нагадав:

— То як же вчинив мій батько?

— Він пообіцяв Еобазові не брати з собою жодного його сина. Звелів одрубати голови всім трьом...

Хтайарша весело засміявся, вдоволений дотепним рішенням свого тата.

— Але я не чинитиму ні так, як він, ні так, як Батько персів, — раптом споважнівши, заявив цар. — Кожен має жити своїм розумом. Так сказав Заратуштра, і так думаю я.

— Покликати лідійця Піфія? — спитав Масішта, молодший брат царя Хтайарші.

— Він про все довідається потім, — відповів цар.

— Як же ти з ним учиниш? — озвався вже з надією в голосі Артабан.

Цар засміявся ще розкутіше.

Наступного ранку ніхто особливо війська не підганяв. Першою рушила стрункими рядами коней на захід чільна тисяча полку «безсмертних», а за нею потяглися решта дев'ять тисяч і все перське військо, неабияк здивувавши всіх воєвод — від малого до великого.

Цар царів зважив на слізне прохання свого гостеприємця Піфія й забрав у похід не всіх його п'ятьох синів: найулюбленішого, старшого сина він лишив батькові — внукові останнього лідійського царя. Звелів живцем розрубати його навпіл і покласти обидві половини обабіч дороги, якою військо мусило йти на захід. І військо пішло само. Те страшне небесне знамення здавалося вже не таким страшним проти сьогоднішньої події — навіть жорстокі перські вої притихли й дали себе вести в невідомі краї, підкорившись невідомій долі.

Рідний брат царя Дар'явауша теж із мимовільним острахом глянув на свого племінника, який став уже цілком викінченим царем.

— Пошлеш гінця до сардського сатрапа, щоб забрав у того лідійця все срібло й золото, — сказав Артабанові цар. — Я дотримав своєї обіцянки, а він хай дотримує свого слова.

Сивий довгобородий Артабан мовчки Кивнув головою й теж мовчки потупив очі до зелених чобіт.

Коли голова перського війська перекотилася через гирло міленької річки Несту й опинилась у землях фракійського племені едонян, цар Хтайарша вирішив пливти далі морем, бо вже третій день зряду не переставав дощ. Трієра була єгипетська, а єгиптяни тямились на розкошах: корма виявилася вкрита зверху мідними листами, а всередині обтягнена строкатими шкурами лівійських тварин. Хтайарша не любив тісних еллінських суден,