Вірнопідданий - Генріх Манн
Твердим кроком попрямував він додому, з клятвою в серці: докласти всіх сил, щоб урятувати справу націоналізму. Він квапився, бо пастор Цілліх дуже радо пообліплював би всі мури відозвами з рекомендацією прихильникам «партії кайзера» при перебалотуванні голосувати за Гейтейфеля. Кунце, звичайно, тішив себе марною надією, що Гейтейфель на догоду йому зніме свою кандидатуру. Яке засліплення! Вже вранці з’явилися білі об’яви, в яких вільнодумні облудно заявляли, що вони теж націоналісти, що націоналістичні погляди не становлять привілею меншості, а тому… Трюк старого Бука виявився остаточно; щоб запобігти поверненню всієї «партії кайзера» в надра вільнодумства, треба було діяти. Коли Дідеріх, сповнений кипучої енергії, повернувся після своєї розвідки додому, біля дверей він зіткнувся а Еммі, яка була закутана в серпанок і рухалася так, ніби їй все було байдуже. «Вельми дякую, — подумав він, — зовсім не байдуже. Інакше до чого ми дійдемо». І він привітався з Еммі крадькома, наче з острахом.
Він зачинився сам-один у конторі, де вже не стало старого Сетбіра і де тепер Дідеріх, свій власний вірник, відповідальний тільки перед богом, ухвалював свої багаті на наслідки рішення. Він підійшов до телефону і викликав Гаузенфельд. Цієї миті відчинилися двері, ввійшов листоноша та поклав на стіл пачку листів, і Дідеріх прочитав на верхньому конверті»: «Гаузенфельд». Він повісив трубку і, киваючи головою, дивився на листа, як на свою долю. Готово! Старий без слів зрозумів, що не повинен більше давати грошей своїм друзям — Букові і компанії, бо в разі потреби можуть і його особисто покликати до відповіді. Дідеріх спокійно розліпив конверта, але після перших двох рядків заспішив. Яка несподіванка! Клюзінг хоче продати Гаузенфельд. Він старий, він бачить в особі Дідеріха свого природного наступника!
Що це означало? Дідеріх сів у куток і глибоко замислився. Насамперед це означало, що Вульков уже своє робить. Старий до смерті перелякався, що втратить казенні замовлення, а страйк, яким погрожував Наполеон Фішер, довершив справу. Де були ті часи, коли він сподівався уникнути біди, відступивши Дідеріхові частину постачі на «Нецігську газету»? Тепер він віддавав йому ввесь Гаузенфельд. «Я — сила!» — постановив Дідеріх, і раптом йому спало на думку, що Клюзінгова пропозиція купити фабрику і заплатити за неї справжню ціну за даного стану речей — просто смішна. І Дідеріх справді голосно засміявся… Тут він побачив, що наприкінці листа, вже після підпису, було іще щось, якась приписка дрібнішим почерком, і така непомітна, що він раніше не звернув на неї уваги. Дідеріх розібрав її, і рот його розкрився сам собою. Раптом він підскочив. «Здорово! — пролунав його вигук у тиші самотньої контори. — Ось коли вони в моїх руках! — Потім з глибокою поважністю зауважив: — Це страшно. Просто якась безодня!» Він прочитав ще раз, слово за словом, фатальну приписку, поклав листа до вогнетривкої каси і рішучим рухом замкнув її. Тепер там причаїлася отрута для Бука та його ближніх, і цю отруту прислав їхній друг. Клюзінг не тільки перестав давати їм гроші, він ще й зраджував їх. Але вони цього заслужили, це правда; така аморальність, напевне, відштовхнула навіть Клюзіига.
Змилування тут рівнозначне співучасть Дідеріх перевірив себе. Змилування було б просто злочином. Хай тепер самі нарікають на себе! Тут треба діяти з усією невблаганністю! Викрити гнійник і вимести його залізною мітлою! «Я беру це на себе заради загального добра, мій обов’язок націоналіста велить мені це. Нічого не вдієш, ми живемо за суворого часу!»
Наступного вечора у величезній залі «Валгалли» відбулися відкриті народні збори, скликані виборчим комітетом вільнодумних. Дідеріх за дійовою допомогою Готліба Горнунга подбав про те, щоб виборці Гейтейфеля ні в якому разі не були залишені самі на себе. Сам він вважав за зайве слухати програмну промову кандидата; він попрямував на збори вже тоді, коли мали початися дебати. У вестибюлі він натрапив на Кунце, який від люті втратив самовладання.
— Відставний інвалід! — вигукнув він. — Гляньте на мене, добродію, і скажіть, чи схожий я на людину, якій можна говорити подібні речі?
Від хвилювання він не міг провадити далі, і тому його змінив Кюнхен.
— Нехай би Гейтейфель сказав це мені! — загорлав він. — Я б йому показав, хто такий Кюнхен!
Дідеріх наполегливо порадив майорові запізвати свого противника до суду. Та Кунце й без того не потребував заохочення, він присягався, що просто посіче Гейтейфеля на котлети. Дідеріх нічого не мав проти цього і висловив палке схвалення, коли Кунце дав зрозуміти, що за таких умов швидше піде рука в руку з найлютішою крамолою, ніж з вільнодумством. Але Кюнхен і пастор Цілліх, що підійшов до них, висловили сумнів щодо цього. Вороги держави — і «партія кайзера»! «Підкуплені боягузи!» — говорив Дідеріхів погляд, тимчасом як майор далі палав помстою. Ця банда ще заплаче у нього кривавими слізьми!
— І ще сьогодні ввечері, — пообіцяв Дідеріх з такою залізною впевненістю, що всі були вражені. Він зробив паузу і почав блискати очима на всіх по черзі. — Що сказали б ви, пане пасторе, якби я навів докази деяких махінацій ваших вільнодумних друзів?
Пастор Цілліх зблід, Дідеріх перейшов до Кюнхена.
— Шахрайські маніпуляції з громадськими грішми…
Кюнхен підскочив.
— Ну, тепер стережися! — перелякано крикнув він.
Але Кунце заревів:
— До мене на груди! — і схопив Дідеріха в обійми. — Я простий солдат, — повторював він. — Хай шкаралупа груба, але ядро добре. Доведіть шахрайство цих каналій, і майор Кунце — ваш друг, так ніби ми стояли разом у бою під Марсла-Тур!
У майора були сльози на очах, у Дідеріха також. І хвилюванню, що пойняло їхні душі, нічим не поступався настрій в залі. Вже з порога видно було крізь синій дим, як з усіх боків підіймалися руки, а то тут, то там з чиїхось
