Вірнопідданий - Генріх Манн

гучних заперечень. Доконаний факт усі вважали за природний, але малозначущий. Після передвиборної метушні час був знов подумати про зиск. Пам’ятник кайзерові Вільгельму, ще так недавно основний центр громадянської війни, нікого більше не хвилював. Старий Кюлеман відписав місту шістсот тисяч марок для загального добра — дуже пристойно! Притулок для немовлят чи пам’ятник кайзерові Вільгельму — це було так само байдуже, як питати у Готліба Горнунга губки чи зубної щітки. На вирішальному засіданні радників з’ясувалося, що соціал-демократи за пам’ятник, — ну й гаразд. Хтось запропонував зразу ж організувати комітет, просити урядового президента фон Вулькова перебрати на себе почесне голосування. Тут підвівся Гейтейфель, якого власна поразка все ж таки роздратувала, і висловив сумнів, чи урядовий президент, причетний до продажу певної ділянки, вважатиме за зручне розв’язувати питання про обрання місця, на якому повинен стояти пам’ятник. Приявні посміхалися і підморгували один одному; і Дідеріх, весь похоловши, чекав, що зараз вибухне скандал. Чекав мовчки, з таємною зловтіхою: як поведеться владі тепер, коли її хитають. Він і сам міг би сказати, чого хоче. Коли ж нічого не сталося, він підвівся і з поміркованим запалом висловив протест проти обмови, яку вже колись відкинув публічно. А супротивна сторона, навпаки, до цього часу анінайменшою мірою не спростувала закинених їй обвинувачень.

— Заспокойтеся, — відповів Гейтейфель, — На все свій час. Позов уже вчинений.

Це як-не-як викликало певне хвилювання. Щоправда, враження було послаблене, коли Гейтейфель змушений був визнати, що старий Бук притяг до відповідальності по радника, доктора Геслінга, а тільки «Голос народу». «Геслінг надто вже багато знає», — повторювали всі, і поряд з Вульковом, якому припало почесне головування, головою комітету по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму обрано Дідеріха. У магістраті ці постанови знайшли в особі бургомістра, доктора Шеффельвейса, палкого захисника і дістали схвалення, причому старого Бука на цьому засіданні не було. Коли він сам так байдуже дивиться на свою справу!.. Гейтейфель сказав:

— Навіщо ж йому милуватися з усього цього свинства, якому він не може завадити?

Але цим Гейтейфель тільки пошкодив самому собі. Ста рий Бук протягом короткого часу зазнав двох поразок, то ж усі передбачили, що третьою буде процес проти «Голосу народу». Свідчення, яке треба буде дати на суді, кожен заздалегідь підганяв до існуючого стану речей. Геслінг, звичайно, зайшов занадто далеко, говорили розсудливі люди. Старий Бук, якого всі знають з давніх-давен, не шахрай і не злодій. Зробити якусь необережність він ще, може, був здатний, особливо тепер, коли сплачує борги свого брата і сам уже загруз по вуха. Може, він і справді ходив з Коном до Клюзінга з приводу ділянки? Непогана справа — коли б тільки вона не випливла на світло денне! І чому це Кюлеман дав дуба саме тієї хвилини, коли йому треба було рятувати свого друга? Це дуже підозріло. Пан Тіц, комерційний директор «Нейігської газети», котрий був своєю людиною в Гаузенфельді, говорив одверто, що заступатися за людей, роль яких вочевидь скінчена, є злочином проти самого себе. Тіц зазначав також, що старий Клюзінг, який міг би одним словом покласти край усьому, вважав за. краще мовчати. Він був хворий, тільки через нього розгляд справи довелося відкласти на непевний час.

Проте хвороба не завадила йому продати свою фабрику. Це була остання новина, в цьому й полягали ті вирішальні зміни у «великому підприємстві, яке має першорядне значення для господарського життя Неціга», зміни, про які туманно сповіщала «Нецігська газета». Клюзінг зав’язав стосунки з однією берлінською фірмою. Дідеріх на запитання, чому він тримається осторонь, показував листа, в якому Клюзінг пропонував йому, раніше, ніж будь-кому іншому, купити фабрику:

— І до того ж на винятково пожитних умовах, — додавав він. — На жаль, я зв’язаний з моїм шуряком в Ешзейлері, я навіть не знаю, чи не доведеться мені поїхати з Неціга.

Але як знавець справи, він на запитання Нотгрошена, який опублікував його відповідь, заявив, що проспект нічого не перебільшує, а скорше навіть применшує. Гаузенфельд — насправді золоте дно; можна палко рекомендувати купівлю акцій, допущених до котирування на біржі.

І справді, гаузенфельдські акції в Нецігу були нарозхап. Наскільки об’єктивна і незалежна від особистих інтересів була Дідеріхова думка, виявилося за особливої нагоди, коли старий Бук шукав грошей. Бо він дійшов до цього; родина і відданість громадським інтересам довели його до такого становища, коли навіть друзі відступилися від нього. Тоді втрутився Дідеріх. Він дав старому гроші під другого заставного листа на його будинок по Флейпігауергрубе.

— Йому, мабуть, страшенно потрібні були гроші, — зауважував Дідеріх щоразу, коли розповідав про це, — коли вже він узяв їх у мене, свого найзапеклішого політичного супротивника! Хто б міг подумати, що він дійде до цього!!

І Дідеріх замислено хитав головою над примхами долі… Він додавав, що будинок обійдеться йому дорого, якщо перейде в його власність. Щоправда, свій незабаром доведеться залишити. А це також доводило, що він не розраховує на Гаузенфельд…

— Але, — додав Дідеріх, — старий не купається в розкошах, хто знає, чим закінчиться його процес… І саме тому, що в політиці мені доводиться боротися проти нього, я хотів показати… Ви розумієте?

Це розуміли всі і вітали його з таким більше ніж благородним учинком. Дідеріх скромно заперечував.

— Він заявив, що мені бракує ідеалізму, цього я не міг стерпіти.

Його голос тремтів від мужнього зворушення.

А доля робила своє, і коли в багатьох життя було сповнене перешкод, тим приємніше було усвідомлювати, що власне життя іде рівно. Дідеріх особливо відчув це того дня, коли Наполеон Фішер від’їздив до Берліна, щоб відхилити військовий законопроект. «Голос народу» сповісти її про масову демонстрацію, казали, що вокзал запосіла поліція; обов’язок націоналіста велів бути приявним при цьому. Дорогою Дідеріх зустрівся з Ядасоном. Вони привіталися так церемонно, як цього вимагала їхня остигла дружба.

— Ви теж хочете подивитися на цей балаган? — спита» Дідеріх.

— Я їду у відпустку — до Парижа. — Справді, на Ядасоні було вбрання туриста. Він додав — Хоча б для того, щоб утекти від політичних дурниць, що їх тут натворили.

Дідеріх великодушно