Важка весна - Борис Пахор

— Розумію, — мовив він. — Але як можна: не зважаючи на те, що пережив світ, так кепсько починати все спочатку?

— Як бачите, можна, — відказав Налецький з напівгіркою-напівглузливою посмішкою. — З іншого боку, Заходу майже немає що закинути, бо від Владивостока до Трієста одна влада.

— Власне, Трієст зараз у руках Заходу.

— Уже, але кордон пролягає, так би мовити, відразу за передмістям.

Він поглянув на Радка Субана, і його іронічна усмішка щезла.

— Ви сильно розчаровані? — запитав серйозно.

— Сказати вам по правді, не так через Трієст, як через прибережні села, які повністю словенські, я справді сам не свій.

— У Трієсті, як пишуть, більшість розмовляє італійською.

— А якби б приморські села відійшли туди, куди вони й належать, Рим мав би зв’язок із Трієстом лише морем!

— Трієст все ж таки порт Середньої Європи, — сказав Налецький і відклав газету на покривало. — Якби Югославія не була на радянському боці, проблема б, швидше за все, розв’язувалася інакше.

— Думаєте?

— Дуже ймовірно. Тоді б Захід не боявся радянської присутності на переході з Адріатичного моря на північ!

Коли повертався, думав, як у Налецького в очах сяє задоволення від своєї невмолимої логіки. Але мусив визнати, що йому до вподоби те, що польський розум не зрікався дійсності, яку, здавалося, бачив, хоча ідеологічно був на радянському боці. Звісно, і Налецький не міг знати, як було б із Трієстом, коли б ситуація розвивалася по-іншому; а щодо нього, то він би найрадше бачив Трієст вільним містом, хай би тільки всі словенські села відійшли під словенську владу. Що їх знову віддадуть чужоземцям, — цього він собі не міг уявити. Тоді б світ познущався з покійників, з їхнього праху.

І тому він знову вперто віддавав перевагу прогулянкам лісом, особливо під ніч, після вечері, коли ліс неквапом ставав дедалі більше знеособленим. І усвідомлював: це було схоже на втечу, але що ж, якщо цього й далі вимагало його минуле. Бо в лісі, де не було людських слів, ще залишалася у вітті реальність безмежного загину, і поверненець зберігав свої видива непорушними. Хоча між деревами стояли білі будівлі, вони були віддалені одна від одної, і залишалося ще стільки вільного лісу, що він легко ховав у нього свої думки, як дикий звір схороняє здобич у свій сховок. Думки були такими ж, як і вдень. Але за днини людина мусить стулити повіки, щоб порятувати очі від повені білої спеки і разючого проміння; а під ніч думки зливаються з холодним мороком і вологою трав. Бо якщо людина — дитина природи, думав він собі, то лише до неї може утекти той, хто шукає зцілення; і краще не шукати навмисне, а просто довірливо віддатися її материнським обіймам. Поверненцю тим більше. Просто опинитися в просторій лісовій ночі, щоб неосяжна тиша прийняла у себе безмежну смерть, яку він носить у собі; прийняла і надала сенсу, щоб вона вповні вийшла з нього, і він міг поволі споглядати її поза собою, а водночас вона б іще, хоч і не так виразно, лишалася і в ньому. Жив, як створіння, що комфортно почувається з людьми лише при сонячному світлі, а звечора обережно і непомітно втікало у сховок гущавини. При цьому забороняв своїй свідомості зосереджуватися на тому, що підіймалося з каламутного людського дна. Хотів залишатися без думок, так само, як намагався бути без думок увесь час там.

У липні якось несподівано уявилося, наче вночі пережив кризу, і на ранок раптом відчув дух теплого хліба. Немов водночас збудилися клітини всього тіла і почали вбирати вологу, мов суха губка; і цей стан, як йому здалося, зауважили й інші, адже був помітним і мало не впадав у вічі. Потроху призвичаївся брати в їдальні добавку гарніру з таці. Помітив, що інші жваво спостерігали за його новою звичкою. Хоча їв навмисно повільно, щоб люди з-за столів порозходилися, і він залишився сам; тоді міг не соромлячись хапати з двох підносів усі рештки. Не так гарнір, як мармелад, якого майже ніхто не любив і який залишався. І коли був сам, його тіло раптово ніби відчувало, що цей мармелад — його порятунок. Можливо, цукор, який містився в ньому, чи вітаміни, чи подразливо-кислуватий смак. Або все разом. Їв його спочатку з хлібом, а потім просто ложкою, немов сьорбав зупу зі свіжого соку життя, який потрапляв прямісінько в кров.

Він досі трохи задихався, коли підіймався з їдальні до своєї кімнати на другому поверсі. Але відколи став залишатися за столом довше, ніж інші, йому ввижалося, що його м’язи стали пружнішими. Здавалося, немов з нього почала відпадати якась шкаралупа, що раніше трималася і ховала його, і тому тіло знову показало свої форми. Щось схоже на нарцисизм було в тих поглядах на своє тіло, от лише було це споглядання швидше як споглядання когось, хто піднявся зі смертельного запаморочення.

Тому сприймав це переродження передусім із безсторонньою зваженістю, побоюючись, щоб не поспішити. Потім ця стриманість потроху відпускала його, і тоді він зловив себе на тому, що споглядає своє тіло в моменти, коли встає чи то лінюхує в ліжку. Звісно, це були лише спалахи, які він швидко проганяв від себе. Здавалося, мов потай, звідкись із зовні, вливається в нього життя, а він його не хоче помічати, бо лише одна-однісінька радісна думка загатила б незриму і тиху течію. І переконаний був, що ніколи свідомо не