Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

— Пам’ятаєш, коли ми познайомились, я назвала своє ім’я. І додала — так звали першу й останню любов короля гуннів Аттіли. Але ти ніколи не поцікавився, хто ж була та Віоланна.

— Мені просто було соромно, що справді того не знаю.

— А хочеш — розповім тобі?

— Мені цікаво… але тобі ж важко говорити!

— Для тебе, навпаки, — приємно.

Віоланна знову вдячно глянула на мене. Всього за добу вона разюче змінилась. Із моєї владної повелительки Віоланна стала якоюсь беззахисною, ніжною, аж невагомою. Як одинока конвалія на голому узліссі — здивована, тендітна і вразлива. І від того здавалася ще прекраснішою і недосяжнішою. Спостерігши, якими безмежними очима дивлюся на неї, Віоланна ледь зашарілась, відвела погляд і почала тихо переповідати:

— Коли вождь Аттіла зі своїми ордами зайшов у Карпати, він легко розбив загони місцевих племен. Ось тільки одне поселення ніяк не міг подолати. Багато часу і війська втратив, доки не захопив нарешті укріплення і місцевого князя з його синами. Кривавий і жорстокий Аттіла вже насолоджувався майбутньою стратою ненависних супротивників. Він лежав у шатрі, пив кумис і розніжено споглядав танець оголених наложниць.

Раптом увійшов один із наближених і кинув перед ним молоденьку дівчину: «Мій повелителю, вона підкрадалась до шатра і хотіла тебе вбити». Дівчина тим часом, ніби нічого й не сталося, підвелася із землі, обтрусила пилюку, сміливо глянула Аттілі в очі: «Він бреше!». Всі завмерли від жаху. Навіть сам Аттіла закляк — подібна зухвалість йому ніколи не зустрічалась. Тому, мабуть, цікавість перемогла — дівчина видалась йому кумедною.

— А чому він бреше? — перепитав великий вождь.

— Я скрадалась до твого намету, аби просити помилувати моїх батька і братів, яких ти сьогодні полонив. Я їх дочка і сестра! — мовила, гордо звівши голівку.

І тут Аттіла взяв у руки вогонь, підніс ближче до дівчини, і його вразила небачена досі її краса.

— А чого я їх маю милувати? — здивувався вождь.

— Тому що вони — твої сильні і достойні противники. Якщо зникнуть такі безстрашні воїни, як мої батько і брати, твоє військо зледачіє і виродиться. І сам ти, не зустрічаючи опору, не маючи безстрашних ворогів, втратиш славу і талант непереможного полководця.

Слова горянки глибоко вразили короля непереможних племен. І вперше в житті жорстокий Аттіла виявив неабияке милосердя — відпустив полонених, але дівчину звелів залишити.

Наступного дня її привели на галявину перед шатром, і Аттіла побачив нічну гостю у світлі гірського сонця. Денна краса її у сотні разів перевершила ту, що бачив Аттіла вночі при світлі смолоскипа.

— Як тебе звати? — прошепотів.

— Віоланна, — з гідністю мовила молода горянка.

— Віоланна… Віоланна… Віоланна… — повторював, ніби запам’ятовуючи назавжди, зверхник непереможних орд.

Щось глибоке і вразливе заспівало в імені дівчини. Аттіла ще раз глянув на її гінку поставу, неймовірно вродливе обличчя, і для нього відкрився світ, якого досі не знав, — він почув тиху пісню гірського вітру, ніжне жеботіння води, з великим подивом помітив, що в небі вільно ширяють птахи…

Віоланна стихла, заплющила очі, наче сама вслухалась у мелодію далекого вітру, співочий голос ріки, милувалась польотом птаха у сивому небі.

А потім, не відкриваючи очей, Аттіла продовжив:

— Слухай, дівчино, я ще ніколи в житті не щадив своїх ворогів — навіть, коли за них давали великий викуп, — сказав задумливо. — А ось тобі вчинив ласку. А чи готова ти піти на пожертву?

— А що ти просиш? — запитала Віоланна.

— Будь моєю дружиною. І не просто стань нею… Я хочу, аби ти мене усім серцем полюбила…

Аттіла був сином азійських степів: кривоногий, невеликий зростом, із хижими розкосими очима, широким вилицюватим обличчям, рясно помережаним шрамами. За слов’янськими уявленнями про принадність він виглядав потворним. Віоланна пильно придивилася до Аттіли, а потім глянула на гори, на зруйновані і спалені поселення і рішуче сказала: «Я стану твоєю!».

У хижого завойовника було безліч дружин — красивих і несамовитих у коханні. Проте Аттіла вмирав тільки за білолицею, тендітною і загадковою слов’янкою. А Віоланна, задихаючись ночами у нелюбих обіймах, постійно нашіптувала: «Мій повелителю, веди своє військо з цих гір у долини. Там тебе чекають великі багатства, почесті…».

І так, немов куріпка від свого гнізда, все далі відводила орди від Карпат. Все далі в Дунайські долини аж до Рейну…

Віоланна мала дивовижний оксамитовий голос, насичений соковитими звуками, налитий теплими барвами. І коли розповідала, як Аттіла вів свої племена вглиб Європи, в її голосі чулося, як шовково шелехкотять під копитами азійських коней ситі слов’янські трави, присвистує прирічковий очерет, як злякано із заплав випурхують зграї птахів і сумно-сумно течуть води побитого горем Дунаю. І так само тихо, як води дунайські, неслася далі оповідь Віоланни:

— Які багатства не сипав Аттіла до ніг коханій, вона, принісши себе в жертву, аби врятувати рідню і свою землю, так і не змогла полюбити і впустити у своє серце грізного завойовника. Її думки постійно линули до гір, де залишився її справжній коханий. Він був із сусіднього княжого роду — швидкий, як олень, красивий, як молодий гірський місяць, безстрашний і мужній, як карпатський орел.

Віоланна жила у невіданні — де її княжич, чи залишився хоч живий? І тут сталося диво. Одного дня вона побачила коханого на торжищі — переодягнутий у купця, він ходив між рядами і прицінювався до товару. Вони упізнали одне одного водномить. Віоланну оточувала охорона, вони не могли поговорити. Проте княжич примудрився умовними знаками показати, що чекатиме її вночі за табором. Коли Віоланна прибула на місце, із трав піднявся княжич, притьмом схопив її за шию, затис рота і встромив у серце ножа.

Він не міг простити зраду. Так само, як і врятований Віоланною власний рід… Не мали вони мудрості оцінити її самопожертву. Всі вважали її зрадницею, яка продалась завойовнику, чим зганьбила свій рід і народ. Тому на великій княжій раді Віоланну засудили до смерті. А вирок доручили виконати коханому.

Кілька діб сидів на могилі цариці свого серця завойовник народів Аттіла. Заплющивши очі, похитував головою і весь час повторював незвичне для азійських вуст слов’янське ім’я: «Віоланна… моя Віоланна…».

Моїх батьків колись вразила ця легенда, і вони нарекли мене на честь слов’янської княжни.

— Ну а далі, далі що було? — запитав я.

— А що саме?

— З Аттілою…

— Розповідають, що смерть Віоланни настільки вразила його, що він душевно надломився. А від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача. Аттіла почав програвати битву за битвою. Але найстрашнішої поразки його військо зазнало