Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

— А це мій брат Янош, — сказала дівчина, коли підійшла до клумби.

Вона тут же взяла брата за руку і підвела до мене.

— Подайте один одному руки.

Ми потисли один одному руки, і всі троє взялись за роботу.

Мабуть, ніколи в житті я не відчув від праці такого щастя і натхнення, як тієї миті, коли трудився поруч із дивовижною дівчиною. Все в ній було не просто красиве, а якесь не по-земному вродливе і невагоме, легке і водночас ніжно-крихке… Навіть сміх Віоланни розсипався і світився кришталевими блискітками. Я крадькома спостерігав, як на чолі від натуги в неї виступали краплини поту, і мені весь час хотілося підійти, зібрати їх у долоню, як діаманти.

Захоплені роботою, ми і не помітили, як над Мукачевом згромадилися хмари і потягли свої черевища на Небесі. Оговталися, коли перші краплі дощу обпекли розпашілі спини. Далі блиснуло і лунко луснув грім. Від Мукачева, наче табун молодих лошаків, мчав навіжено дощ. Віоланна схопила мене за руку і крикнула братові:

— Тікаймо до веранди!

Тільки встигли заскочити під дах, як молодий літній дощ замолотив по листю черепиці, дістаючи бризками і нас. Віоланна принесла лавицю, поставила ближче до стіни і запросила сісти. Брат сів праворуч, а я — зліва.

— Як добре, що ти поміг нам і ми встигли все до грози, — глянула вдячно.

І тут не відаю, чи із вдячності, чи несамохіть, дівчина притулилась плечем до мене. Щось обірвалось у грудях, серце зупинилось. Здавалося, мене тримають над прірвою, і якась доля секунди вирішує — зостанусь живим, чи полечу стрімголов у безодню. І цієї миті серце знову запрацювало — мене помилували, я житиму.

Над Розмарією продовжував бешкетувати ситий і чистий дощ. Він танцював над заростями ясмину і хвацько збивав із квітів пилок. Від цього над кущами, наче німби над головами святих, здіймалися світло-жовті кола-хмаринки. І сам дощ несподівано від цього почав запаморочливо пахнути ясмином.

— Ти чуєш, дощ пахне ясмином. Я ще ніколи не бачила і не чула ясминового дощу, — обернулась до мене щаслива Віоланна.

І плече її ще міцніше торкнулося мене.

— У нас дощі завжди пахнуть ясмином, — відповів несподівано я, і сам одразу здивувався з непритаманних мені слів.

А дощ усе не міг заспокоїтись. І я був безмежно вдячний цьому ясминовому дощу. Я молив його, цей теплий дощ, щоб він ніколи не минався, щоб залив своїми ясминовими потоками увесь світ, у якому тепер існувало тільки одне безмежне щастя — плече Віоланни біля мого плеча.

Злива, натанцювавшись і потолочивши трави і кущі у маєтку, несподівано спохопилась і такими ж дикунськими табунами дощових коней помчала далі долиною до ріки Латориці.

Ми сиділи, перечікуючи, коли вгомоняться потоки у дворі, як рипнули двері і на ґанок вийшла графиня із нерозлучним ангелом на руках. Ержібет уже геть постаріла. Густі зморшки на її колись красивому обличчі нагадували сіре павутиння, яке вкрило забуту всіма картину дуже вродливої жінки, намальовану великим художником. Ержібет із лагідною усмішкою подивилась на нас, потім стала на поріг, закинула догори голову і, дивлячись на просвітліле небо, мовила:

— Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічною лишається тільки сіль у людських сльозах.

8

Спогади про те літо все моє життя пахнутимуть теплим хлібом. Його постійно пекла баба, виймала з печі і, наче пишні дівочі подушки, виставляла достигати на столі. Скроплені холодною водою, хлібини добрішали, набирали живого, здорового кольору і світилися на столі щастям, немов людські обличчя на великодній відправі. Я різав ще теплий величезний шмат короваю і щодуху мчав до Розмарії. Ціле літо ми з Віоланною і її братом косили, доглядали за клумбами, наводили лад у маєтку. А під вечір, коли сонце золотим дукатом зависало над обрієм, мчали купатися до Латориці.

Вода широко розкривалася перед нами, і ми пірнали, завмираючи від прохолодного блаженства. Віоланна чудово плавала. Її гнучке, витончене тіло випурхувало із глибини, наче срібна форель, злітало над водою, розсипаючи навколо веселкові бризки.

Мені так володіти собою у воді не вдавалось. І я чомусь ревнував Віоланну до ріки. Я ревнував її до всього, чого торкалися її руки, до всіх, хто з нею говорив, навіть до стежин у маєтку, по яких ходила своїми красивими ніжками.

При цьому і до мене прийшло друге народження. Ще донедавна міг тижнями ходити в одній сорочці, місяцями не стригтися, купатися тільки ледь не із-під різки… Тепер щодня вимагав чистого одягу, щотижня біг у Мукачево до перукарні, весь час обрізав нігті, чистив взуття. Більше того, записався в бібліотеку і почав жадібно читати вчені книжки, щоб завжди міг підтримати розумні бесіди володарки мого серця.

Наша рідня із зачаєними тривогою і жахом спостерігала за моїми перевтіленнями і не відала — славити Господа чи бігти шукати помочі, доки хлопець геть не збожеволів.

Проте, як пророче мовила графиня: «Усе минає, як благословенний дощ. Вічною лишається тільки сіль у людських сльозах».

З початком осені Віоланна з братом продовжили навчання в одній із шкіл Мукачева, а я пішов у випускний клас нашої сільської.

Щодня, ледь дочекавшись кінця уроків, я мчав у Розмарію. Але…

— Ти вже все вивчив? — зустрічала мене суворим запитанням Віоланна.

Вона була єдиною, кому не міг збрехати. Тому тільки мовчки опускав голову.

— Йди і вчи, а потім, коли трохи часу залишиться, можеш під вечір і заглянути, — спроваджувала мене з маєтку.

Віоланна народилась і виросла в родині, де інтелект та інтелігентність були обов’язковими. Вчилася вона, звичайно, блискуче. Віоланні пророкували велике майбутнє, особливо в математичних науках. Я ж у школі не вчився, а плівся. Проте приклад Віоланни почав і в мене пробуджувати бажання до знань. Однак вони були досить неясними, імпульсивними. Скоріше, я не стільки хапався за книги, як ревнував Віоланну до науки.

Того дня у маєтку мене зустрів її брат і сумно сповістив: Віоланну забрали зі школи з приступом у лікарню й одразу — на операцію.

Я миттю помчав у Мукачево, але до неї мене не пустили. Біля лікарні випадково зустрів нашу родичку, яка там працювала. Вона з болем розповіла, що операція була дуже тяжка, та й досить пізно спохопилися.

На третій день я таки потрапив до Віоланни. Коли ввійшов до палати, вона лежала із заплющеними очима, вся в білих простирадлах, наче невагома пелюстина в білому безгомінні. Навшпиньки підійшов до ліжка, нахилився над обличчям і прошепотів:

— Віоланно…

Вона розплющила очі, усміхнулася, глянула вдячно на