Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

Ні, слухаючи твої визнання, я не відчував ревнощів. Хіба ти могла зрозуміти, що ці визнання зламали в мені! Я був єдиним сином у матері-вдови. Ти знала її, точніше, довгі роки жила поруч, не знаючи її. Зрештою якби ти навіть зацікавилась, тобі важко було б зрозуміти, що саме єднало нас — матір і сина, — тобі, вихованій у заможній і великій міщанській родині зі своєю ієрархією та ладом. Ні, куди тобі збагнути, як може душею прикипіти до сина, свого єдиного скарбу на світі, вдова скромного чиновника, колишнього начальника одного з відділів префектури. Вона пишалася з моїх успіхів у навчанні. Для мене вони теж були єдиною втіхою. В ту пору я гадав, що ми дуже бідні. Мене в цьому переконувало наше вбоге життя й сувора ощадність, що стала для мене законом. Правда, мені не бракувало нічого. Тільки тепер я збагнув, як плекала мене мати. В Остейні вона мала ферму, звідти привозили нам дешеві харчі, і я б здивувався, якби мені сказали, що в нас вишуканий стіл. Тлусті пулярки, зайці, паштети з бекасів не здавалися мені делікатесами. Я завжди чув розмови, що ці землі нічого не варті. Справді, коли мати їх успадкувала, вони були безплідним пустирищем — там мій дід у дитинстві пас худобу. Але я не знав, що мої батьки насамперед потурбувалися засадити цей пустир, і я в двадцять один рік став власником двох тисяч гектарів лісу, де вже провадили поруб, постачаючи шахтам кріпильне дерево.

Мати заощаджувала також на своїх скромних прибутках. Ще коли живий був батько, «зі шкури пнучись», вони купили маєток Калез (за сорок тисяч франків, а я нині ці виноградники і за мільйон не віддам!). Ми мешкали на вулиці Сент-Катрін у власній кам'яниці на четвертому поверсі (цю кам'яницю та ще кілька садиб під забудову батькові подарували на весілля). Двічі на тиждень із села нам надсилали гостинці; мати намагалася ходити якомога рідше до різника.

Я спав і бачив себе в Еколь Нормаль[3], куди збирався вступити. У четвер і неділю[4] мене трохи не силоміць виганяли на вулицю «провітритися». Я зовсім не був схожий на тих дітей, що вдають, ніби заіграшки стали першими учнями. Я був зубрій і пишався цим; зубрій, та й годі! Пригадую, в ліцеї я дуже неохоче вивчав Вергілія та Расіна. Але їх «проходять», і тому їх треба знати. З усіх витворів людської думки я вибирав ті, що були в програмі, лише вони важили щось для мене, і я писав про них те, що слід писати на догоду екзаменаторам, себто те, що говорилося й писалося багатьма поколіннями учнів. Ось яким я був дурнем, може, таким і залишився б, якби за два місяці до конкурсних іспитів у мене не почалося кровохаркання, що так нажахало мою матір і змусило мене все кинути.

Це була розплата за мою надмірну ретельність у дитинстві та юності. Підлітком не можна скніти до пізньої ночі над підручниками, зігнувшись у три погибелі і нехтуючи фізичні вправи.

Я тобі набрид? Страх як боюся набриднути. Але не пропускай жодного рядка. Запевняю тебе — я пишу найголовніше: наша сімейна трагедія викликана цими незначними подіями; ти їх не знала або забула про них.

А втім, ти вже бачиш по цих перших сторінках, що я не щаджу своє самолюбство. Можеш зловтішатися… Так, не заперечуй: якщо ти й думаєш коли про мене, то завжди неприязно.

Та я, либонь, несправедливий до того миршавого хлопця, яким я був, до здихлі, що повсякчас длубався в словниках. Коли я читаю спогади дитинства інших людей, коли бачу, який рай їм усім мариться, я тривожно запитую себе: «А я? Чому моє життя здається такою пусткою? Чи я забув усе те, про що згадують інші? Може, і я зазнав колись таких самих радощів?.. Гай-гай! Я тільки й пам'ятаю це навісне зубріння, це змагання за перше місце, запекле суперництво з якимсь Енохом і якимсь Родріго. Я інстинктивно відкидав усяку приязнь. Слава моїх успіхів і навіть моя пиха прихилили до мене кілька душ. Я люто відштовхував усякого, хто до мене горнувся, я не терпів «сентиментів».

Якби я був навіть письменником, то не зміг би з мого шкільного життя добути жодної зворушливої сторінки. Стривай… щось таки було, та й те не бозна-що: я часто думав про свого батька, якого я ледве пам'ятав, і мені іноді щастило переконати себе, що він не помер, а якимсь чином пропав безвісти. Повертаючись із ліцею, я біг вулицею Сент-Катрін, просто бруківкою, серед екіпажів, — людними тротуарами незмога було йти швидко. Я летів угору сходами. Мати сиділа біля вікна, латала білизну. Батькова фотокартка висіла на своєму місці — праворуч од ліжка. Я підходив до матері, щоб вона поцілувала мене, неохоче відповідав на її запитання, і відразу ж розгортав книжки.

Коли в мене почалося кровохаркання, що перевернуло мою долю, мене перевезли до Аркашона, де я перебув у гірському будиночку похмурі місяці,— якщо нема здоров'я, то який там університет! Я гнівався на бідолашну маму, бо для неї наука була не головне, і мені здавалося, ніби її зовсім не обходить моє майбутнє. А вона щодня чекала тільки, що покаже градусник. Її печаль і її радість залежали від того, наскільки я погладшав або схуд за тиждень. Коли мені вже згодом випало спізнати, як воно ото хворіти, якщо нікого твоя хвороба не хвилює, я подумав: мене справедливо покарано за мою бездушність, за те, що я не цінував материної любові.

З першими погідними днями я «оклигав», як казала мама, я просто воскрес. Поповнішав, зміцнів. Моє тіло, що зовсім захиріло від сидіння на місці, змужніло в тому сухому лісі, порослому дроком та ялівцем, під якими притулився Аркашон — у той час він був маленьким сільцем.