Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Мабуть, тут, на далекій чужині, мені доведеться померти, — пробурмотів зітхаючи Саклаб і голосно сказав: — Просимо ласкаво спробувати нашого достархану![39] Обережно ступаючи по килиму, він підніс мідний таз і узорчатий глечик з водою.

Мірза-Юсуф і дервіш помили над тазом руки, витерли їх вишиваним рушником і мовчки приступили до їжі. Коли дервіш покуштував з усіх блюд, він промовив чемні слова подяки і попросив дозволу піти собі.

На безлюдній вулиці він довго стояв у затінку від дерева і дивився на стару хвіртку. «Мені не доведеться більше побачити цей дім, де добрий старий колись навчав мене тримати очеретяне перо і писати перші літери. Я не пошкодував для цього мого єдшгого золотого динара, щоб тільки довше побути з ним і чути його рідний і близький мені голос… А тепер знову в дорогу!»

Мірзах Юсуф довго дивився на двері, за якими зник дивний гість. Увійшла Бент-Занкиджа і сказала:

— Мій добрий дідусю Мірза-Юсуф! У серці моїм змійкою в’ється думка, що оцей дервіш Хаджі Рахім аль-Багдаді схожий на нашого вільнодумця-втікача Абу-Джафара, тільки він обріс бородою, почорнів від спеки, і тобі важко в ньому впізнати колишньоло хлопчика…

— Мовчи, бо нещастя спіткає наш дім! Хіба б я став розмовляти з безвірником, якого прокляли святі імами? Ніколи більше не говори мені про цього короткочасного гостя. Ми живемо в такий час, коли до кожної щілини притулилося вухо злоби і підслухує, про що шепочуть наші уста. І вдень і вночі ми повинні завжди пам’ятати слова поета: «Лише мовчання могутнє — все ж інше є кволість»[40].

— Мовчати навіть перед друзями? Та хіба цей самий великий поет не сказав: «Замкни уста перед усіма, крім друга?» Все життя мовчати — ні! Краще смерть, але з піснею і веселим жартом!

— Замовчи, замовчи! — закричав старий. — О боже, допоможи мені! Я сам-самісінький! Ніч тягнеться, а повість про великого хорезм-шаха ще не прийшла до кінця. Я все чекаю від нього подвигу слави, а бачу тільки страти і не помічаю великих діл. Я боюсь, що герой виявиться камінним ідолом, порожнім всередині, де літає золотиста міль і повзають отруйні скорпіони… Аллах, зглянься на мене і просвіти мене!..

Служба царям має дві сторони: одна — надія на хліб, друга — страх за своє життя.

У досвітніх сутінках троє старих імамів пробиралися вузькою вулицею Гурганджа. Спереду йшов слуга з тьмяним ліхтарем із проолієного паперу. Старі, піднімаючи довгі поли широкої одежі, перестрибували через канави з дзюркотливою водою.

У темряві відчувався то гострий пряний аромат біля зачинених крамниць з перцем, імбиром і фарбами, то різкий запах шкіри, коли імами проходили повз лимарні ряди із складами кінської збруї, сідел і чобіт. На майдані грубий голос зупинив їх:

— Стійте! З якої потреби йдете вночі?

— Милістю найвеличнішого, ми, духовні особи, імами великої мечеті, поспішаємо до палацу падишаха для ранкової молитви.

— Проходьте з миром!

Троє імамів підійшли до високих воріт палацу й зупинилися. Стукіт не допоможе. Ворота самі прочинилися. Кілька вершників виїхали з темряви і враз чвалом помчали через майдан. Це гінці з розпорядженнями «найвеличнішого і найпрозорливішого захисника віри й справедливості» помчали в напрямках, невідомих нікому, крім того, хто їх послав.

Старі, переступаючи з каменя на камінь, перетнули велику калюжу й увійшли в ворота. На широкому подвір’ї у всіх напрямках ходили шахські воїни. Двоє вартових пізнали в прибулих священнослужителів і відійшли набік, даючи дорогу. Трос старих минули кілька двориків. Заспані сторожі відчиняли важкі ворота, брязкаючи залізними ключами.

Нарешті, показалися стулчасті двері. Обабіч, спираючись на списи, застигли два воїни у залізних кольчугах і шоломах. Підійшов слуга і, високо піднявши глиняний світильник з чадним гнотом, сказав:

— Охоронець віри ще не виходив.

— Ми почекаємо, — відповіли троє старих і, скинувши туфлі, ступили на килим, опустились на коліна і розгорнули перед собою великі книги у шкіряних оправах з мідними застібками.

— Вчора чотири бунтівних хани прислали заложниками своїх малолітніх синів. Шах влаштував бенкет. Засмажили дванадцять баранів, — сказав один імам.

— А що він сьогодні ще придумає? — прошепотів другий.

— Найголовніше — в усьому з ним погоджуватись і не сперечатись, — зітхнув третій.

Хорезм-шахові Мухаммеду снився сон: він стоїть у степу на горбі, і навколо, скільки сягає око, збилися тисячі й тисячі людей. Небо горить призахідним бронзовим промінням. Сонце, ще сліпуче, швидко сідає в одноманітну піщану рівнину.

— Хай живе, хай буде здоровий падишах! — розкотами доносяться крики з віддалених рядів. Люди поволі схиляють спини, а за білими чалмами ховаються їхні обличчя.