Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

– А ти що – стара?

– А вже старша за Мілька… Про таких, як Мілько, кажуть, що в нього курка пацьо мала… Ну, добре, я пішла… Тільки дивись, мене, як Мілька, не малюй…

– А ти що – голяка будеш купатись?

– Спитав! Що я буду в трусах намилюватись? Дивись, мене не малюй… – І посварила мене пальцем і якось дивно подивилась, ніби підманювала поглядом. Та й пішла до купелі. Поклала сапу на траву й той вузлик, що був почеплений на неї. Почала стягувати зіпрану злинялу блакитну суконку.

Саме тоді я відвернувся й заходився в повну силу набирати стовбур вільхи.

За якийсь час обернувся до купелі. Знайома-незнайома дівчина вже зайшла у воду. Якраз так, що вода закрила лоно. Стояла боком до мене, намилювала черево. Швиденько витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.

Поки гибів над цим аркушиком і намагався олівчиком передати захват від її пружних рожевих цицьок, вона кілька разів поглядала в мій бік. Проте нічого не крикнула й знову пальцем не сварила. Хоча добре бачила: я її малюю!

Отак все розпочалось 7 серпня 1954 року. А далі – пішло-поїхало. Хоча спочатку діло йшло та їхало не завжди вдало…

До тієї купелі я ще кілька разів приходив. Щось там помалював, але з часом і за переїздами воно загубилось.

1955 рік – рік порожній. Жодного малюнку оголеної натури. Та ще й до всього під час літніх мандрів мене прихопило з животом. Так міцно, що потрапив до «Цитаделі». Був у Лаврі такий закапелок, де приміщувалась інфекційна лікарня. З лівого боку верхня Лавра з музеями та училищами й усілякими опудалами та кістяками в Трапезній церкві. Там влаштували антирелігійний музей. З другого боку, праворуч, і внизу – монастир. До його закриття Микитою Кукурудзником лишалось цілих п’ять років. І тоді ще не забетонували (за партійною вказівкою) джерело святого Антонія. Ну, як джерело «мракобєсія» і «нєжєлательного паломнічества». Тому Лаврська Велика дзвіниця не репалась і не хилилась. Бо під неї не затікали підземні токи води, що були перепинені цементом у джерелі святого Антонія.

До «Цитаделі», власне, до інфекційної лікарні потрапляли, проминувши головний вхід, ідучи вздовж муру. А потім зразу ліворуч униз по чи то вулиці, чи то провулку, вимощеному диким камінням. Добре, що тоді дівки та молодиці не ходили на таких шпильках, як зараз.

Паскудство почалось із першого дня. Як потрапив до лікарні, то й різачка і кров припинились. Можна було вважати, що жодної дезинтерії в мене не було.

А потрапив у халепу – сиди тихо.

Розповідати про всі ті уколи, мазки та зазирання у ваші нутрощі за допомогою всяких там «перископів» і «дзеркал», певно, не варто. Неприємно, принизливо й болюче.

Але палата була ексклюзивна, як тепер, де треба і не треба, кажуть.

Дуже-дуже високо, якраз над головою, заґратоване велике вікно. Тьмяне скло, заросле якоюсь патиною. За ним частина побіленої цегляної стіни. Тільки крейда теж, як і скло, покрита пилом. Тому стіна не біла, а сіра стала від часу. Брехати не хочеться, але весь час мені ввижається, що й «колючка» поверх стіни…

Палата з височенною стелею. І в ній чи то дванадцять, чи то чотирнадцять чоловік.

Праворуч і по діагоналі від мене лежить великий окостуватий дядечко. Він зводиться дуже рідко, і лише тоді видно, який він високий та худий. Тут усі про всіх все знають. Кажуть, що він військовий і в нього тропічна дезинтерія. Не відаю, чи ми допомагали в ті роки комусь у якомусь тропічному закапелку глобуса. Найдалі від мене лежали двоє. У них, крім срачки, був ще туберкульоз. Певно, що в закритій формі. Хоча…

І ліворуч від мене найколоритніша персона – Рижиков. Круглолиций, рожевощокий брюнет із пречорними веселими, а може, і насмішкуватими очима.

Також впадав у око, у контрасті до нього, вогненно-рудий дядечко. Я його портрет потім напишу аквареллю.

Після різних аналізів, уколів, ковтання ліків і сніданку всі вилазять назовні, під сонечко. Дворик-патіо, з чотирьох боків корпуси. У центрі кілька деревин і під ними лавочки. У карти не грали, у доміно теж. Суворо заборонено. Хоча сьогодні я собі не уявляю, як можна було покарати за гру в карти. На вулицю не виженуть, карцеру немає. А якби хто втік до виписки, повернули б назад із міліцією та дебелими санітарами.

Тому дозвілля досить одноманітне – травлять усілякі історії про війну та про аварії. Але якщо прислухатись, то вони таки цікаві виходять.

Час від часу оповідачі перериваються, коли проходить молода санітарка. Виходить вона з лівого кутка цього патіо і йде по діагоналі в правий дальній кут.

Таких соковитих молодиць зараз навалом, а тоді вони вирізнялись. Цицьки, наливні, стирчать ледь не до підборіддя, округлі тугі сідниці ходуном ходять. Проте й живіт добряче вимальовувався на якомусь там місяці. А носить вона по тій діагоналі харчі для мавп. Там у правому кутку лабораторія з ними.

Над мавпами якісь досліди роблять. Може, і над нами теж, але нам про це не кажуть.

І от, попри явну вагітність цієї чи то рубенсовської, чи то майолієвської феміни, розв’язуються язики. І починається смакування її «скарбів».

Рижиков, як не дивно, менше за всіх вправляється в солоних репліках. Може, щось таке й говорив, але я не можу згадати. Він усе більше розповідав про війну. Я був наймолодший у гурті, тому питань не ставив. Не було тоді заведено виставлятися молодшим. А з його розповідей я зрозумів, що служив він у розвідроті. Оце як пригадаю, скільки цікавих людей побачив і скільки неймовірних історій почув, та повіданих просто, звичайними, буденними словами, без нашого хуторянського пафосу та романтично-солов’їного свисту, аж хочеться завити вовком, що не записав їх… Одні розповіді боявся записати, інші полінувався. Mea culpa!.. Бо на сьогодні в моїй пам’яті лишилися малесенькі клаптики з того барвистого, неймовірно яскравого килима історій. І такі нерівні, немов поїдені міллю.

Минув тиждень, як потрапив я до «Цитаделі». То попросив, щоб передали мені альбом і фарби. Альбом «держзнаківський» – із відходів. Його ціна – копійки, а якість не гірша, ніж сьогодні найкращі західні фірми випускають.

Сиджу в легкому