Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Якийсь чоловік сидів у кріслі посеред річки і студив у воді ноги. На колінах у нього лежав капелюх, дамський, можливо, останній спогад про жінку. Ми визирали крізь дірки і не могли вийти з дива. Між тим до нас підсіло багато нових пасажирів, а на станціях, де ми зупинялися, аж вирувало від людей та худоби. Якщо Вавилонське стовпотворіння справді колись було, то саме тут, на коліях провінційного загумінку, куди румунів німецького, сербського, болгарського й німецького походження зігнали, як худобу.

До нас підсадили якогось румуна з жінкою, в нього не було одного ока, втратив на війні. Заслужений ветеран, він був певен, що йому нічого не загрожує, але його підвело журналістське минуле. Був там ще один румун, армійський офіцер та ідейний партієць, що навідався до своєї нареченої, багатої швабки, саме коли по неї прийшли.

Один румун з Бессарабії, прикметний передусім своїм акцентом, оплакував свою родину, якої не бачив з 1940 року, відколи їх розкидала війна. То був добрий ремісник, жив собі непримітно і навіть гадки не мав, що тільки через походження з ним може статися таке лихо.

Вже тиждень ми були в дорозі, вкрай зрідка нам давали можливість вийти і залагодити природні потреби. Здебільшого ж доводилось обходитися одним відром. Та оскільки ще з минулого дня дверей не відчиняли, воно стояло повне й нестерпно смерділо. Батька схопили спазми, обличчя почервоніло, йому коштувало останніх сил стримуватися. Він забився в куток, а коли я подивився до нього, він зі спотвореним лицем корчився на підлозі.

Я дістав ніж і гарячково роззирнувся, знайшов тріщину в дерев'яній підлозі вагона і взявся до роботи. За чверть години розширив тріщину до розмірів дірки, придатної для туалетного отвору. Я допоміг батькові стати на ноги і підтримував його. Коли він хотів опустити штани, я помітив цікаві або ж гидливі погляди сусідів і прошепотів: «Зачекай ще хвильку». Я взяв покривало і напнув перед ним, так що тепер він був за ширмою. «Тепер можеш. Тебе ніхто не бачить». Батько присів над отвором.

Іноді, коли наш потяг зупинявся на станціях, пасажири в інших потягах і ті, що чекали на пероні, хрестилися крадькома, коли бачили, який там везуть товар. Вони скидали капелюхи, але хрестилися, допіру переконавшись, що поблизу нема нікого, хто міг би і їх вкинути до такого вагона. Відважніші бігли додому, приносили нам чорний хліб, мармелад або воду. Солдати швидко поступалися на вмовляння і відверталися, рівно на стільки, аби клунок встиг опинитися в нас.

Одного дня потяг зупинився так зненацька й різко, що ми повалилися одне на одного, а з однієї шафи висипався і розбився весь посуд. «Може, на щастя?» — сказав хтось, але ніхто його не підтримав. Ми припали до дірок, але не було видно нічого, крім соняшникового поля і червоної канапи, на якій сиділи чоловік у темних окулярах і жінка з потворно вивернутими ступнями.

— Ці до нас не попадуть, — зауважив хтось.

— Але, може, ми до них, — відказав я, побачивши, що до нашого вагона наближаються солдати.

Двері зі скреготом відсунулись, і ми, засліплені яскравим світлом, затулили очі долонями.

— Приїхали, всі на вихід! — наказав хтось назовні.

— Ми вже в Сибіру?

— Хіба б ти мене розумів, якби був у Сибіру, дурню? — відповіли йому. — У вас п'ятнадцять хвилин, щоб усе повиносити і повантажити на підводи, вони вже чекають. Все, що не встигнете винести, лишається тут. Нам ще десять кілометрів пішки йти, а я хочу повернутися до смерку, тож покваптеся.

Ми впоралися за десять хвилин. Нам допомогли місцеві селяни, що вже чекали на нас. Земля була суха й тверда, тут вже давно не було дощу, а на небі — ані хмаринки, яка б обіцяла прохолоду. Міріади комарів тут же допали нас, залізаючи людям в очі й ніс, у ніздрі худобі.

— Коли стемніє, буде ще гірше! — гукнув нам сержант. — Ви не в Сибіру, ви досі в Румунії, але в такому місці, що дуже скоро пожалкуєте, що його запізнали.

У супроводі десятка солдатів він крокував крізь наші ряди, немов на параді. Десяти солдатів вистачило на кілька сотень людей, так як одного погонича вистачає на стадо корів. Вони готові були вести це стадо на бійню й куди завгодно, де тільки накаже сержант. Тепер він сів на коня і дав знак рушати. Колоною по двоє ми проминули сліпого і паралітичку, які навіть не звернули на нас уваги. Мабуть, уже змирилися зі смертю.

— Ніхто не схотів їх забрати, — прошепотів один солдат. — Висадили тут і забули.

Щойно за кілька годин ми дійшли до призначеного нам місця — уже зжатого лану пшениці. Над нами невблаганно кракали ворони, і вперше в житті моя спрага перевершила голод.

— Стій! — скомандував сержант і зіскочив з коня, а ми виснажено повалилися на землю. — Ось ваше село!

— Де? — спитав я.

— Хлопче, невже ти не