Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Знову росіяни? — запитав я.

— Думаю, цього разу тільки румуни, — відповів батько.

На цих словах почулись удари в наші ворота. В будинку не засвітилося світло, Сарело з жінкою принишкли, як і ми. Врешті ворота виламали, і ми виразно почули глухий тупіт солдатських чобіт. Перш ніж засвітити гасову лампу, батько прошепотів:

— Ховайся!

— Навіть не подумаю. З мене досить й одного разу.

Кроки наблизилися, перетнули подвір'я, шукати довго солдатам не довелося, вони вже навчилися знаходити. Цього разу в двері навіть не постукали, два солдати відразу їх виважили. Вони відступили назад, і увійшов офіцер — ніхто інший, як лейтенант, що роздавав паспорти. За ним йшов ще один чоловік, який зупинився в дверях. То був його водій, та цього разу на плечі в нього висів автомат. Однією рукою він пригинав дуло донизу, іншою невимушено тримав запалену цигарку, так ніби прийшов на свято і розглядається за жіночим товариством.

— А, це Ви, — мовив батько.

— Не розумію, про що ви, — відрізав лейтенант, сів, витяг з кобури пістолет і поклав на стіл. Тоді розіпнув плащ і видобув з внутрішньої кишені два аркуші. — Моє прізвище Бадер, лейтенант служби безпеки. Мій колега, майор Уніуряну…

— Тоді Ви один з нас. Німець, — урвав його батько.

— Не перебивай мене, старий! — засичав лейтенант. — Я не німець, я — комуніст. Хто з вас Якоб Обертин?

— Через «с» чи «k»? — спитав я.

— Через «с».

— Я.

Він підвівся, поправив плащ і зачитав із першого аркуша: На підставі рішення Центрального комітету Румунської робітничої партії всі, хто підриває безпеку країни і є ворогами народу згідно з вченням соціалізму, підлягають депортації. Ними є службовці та офіцери попереднього уряду, громадяни інших держав та серби, схильні до підтримки Тіто в Югославії, колишні члени СС і представники німецької меншини, звані швабами, що співпрацювали з нацистською Німеччиною, колишні промисловці, землевласники, заможні селяни і всі, хто підриває соціалістичну мораль в нашій країні.

— Якобе Обертин, приготуйтеся до депортації.

— Це через історію з Сибіром? — запитав я.

— Ви самі все чули. Ваша сибірська історія тут ні при чому. Вас депортують разом з багатьма іншими ворогами народу, товаришу.

Тут знову втрутився батько:

— Товаришу лейтенант, я теж називаюся Якоб, тільки через «k». Я хочу поїхати разом із сином. Самому мені тут нічого робити. Мені дивно, чому мене немає в списку, адже я більший ворог народу, ніж мій син.

Офіцер уважно передивився список на другому аркуші.

— Якоба через «k» сільський голова в останній момент викреслив.

Батько схопив його за рукав:

— Прошу Вас, пане лейтенанте, Ви ж можете знов його вписати. Скажіть, що не були певні, про кого саме йдеться, і взяли обидвох, аби уникнути помилки. Ви ж можете так сказати, хіба ні?

Офіцер подивився на батькову руку, а тоді промовив тоном, що не терпів заперечень:

— Якщо зараз же не заберете руку, я Вас застрелю!

На мить я знов побачив колишнього батька, який навіть в такому становищі хотів домогтися того, що здавалося йому правильним, однак тепер він скорився.

— Ви не смієте вказувати мені, що я можу, а що ні! — докинув офіцер і провів великим пальцем по свіжо підстрижених білявих вусиках.

— Та хай здихають обоє, товаришу лейтенант, — мовив майор.

Лейтенант нервово заходив узад-вперед, ніби приймаючи якесь важке рішення, і раптом зупинився.

— Дідько Вас розбере, Обертине. Гаразд, якщо так дуже хочете…

Він поклав аркуш на стіл, витягнув олівець, вписав батькове ім'я поверх викресленого і кинув, виходячи:

— У вас дві години, аби зібрати все, що зможете донести до потяга, або що вміститься на підводі. Потяги стоять на станції, як і минулого разу. Але тепер у вас квитки на схід.