Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
За рік із гаком народився ти, мій Енвере, але для своєї матері не був і вполовину таким тяжким, як вона для своєї. Ось так ми троє і знайшлися на вулиці Джуджа. Правда, вуличка так собі, я й нині в п’ятдесят кроків її перейду, та все одно мало було нас, дітей. І, думається мені, саме тому все було так, як було, і дійшло до того, до чого дійшло.
Вона змалечку була норовлива. Дівчинка, а справжній ватажок розбійників. Осман казав, що Аллаг усе це знав, коли не зробив її хлопчиком, інакше б вона цілий світ догори дриґом перевернула, довелося б усе спочатку впорядковувати. А тобі від неї більше тумаків перепало, ніж від батька з матір’ю. Іде Енвер одним боком вулиці, коли ж вона — бац! Перейде на інший бік, а вона знову — трісь! Я тебе захищав, а вона мене так підступно своїми дерев’яними сандаликами — та й по гомілці. Навіть зараз на погоду відчуваю, як саднять ті місця, де мене її нога приголубила. Двічі-тричі мені шпигне щоразу перед дощем, але мушу пильнувати і не пропустити, відчути, покласти долоню на гомілку, щоб відчуття не втекло.
Мені здається, я й тоді на неї дивився теперішніми очима і думав: будеш ти моя, буде тобі бац і трісь із тими чорними косами!
А коси в неї змалку були чорні, як сажа, такі чорні, аж на сонці синім вилискували. Якось вона завошивіла, і матері довелося її постригти. Вона ні пари з вуст, а я розплакався, коли її побачив. «Боїшся, що я тепер хлопчик, то й тебе битиму?» — спитала вона. «Так, — відповів я, — саме цього й боюся».
Потім я почав боятися, що Осман віддасть її заміж. Мені тоді вже п’ятнадцять виповнилося, тебе, на щастя, я ще не мусив брати до уваги, от і ходив до нього, казав, що я чесний, що буду про неї піклуватися, що моєму батькові не треба ніякого посагу, ми ж нічого не маємо, то яка нам користь від іще одного нічого, хай тільки Осман береже її для мене. Він сміявся й казав, що вона піде заміж, за кого сама захоче, і якщо я буду хороший — може, захоче й за мене.
Вперше я набрався відваги запитати у неї невдовзі по тому, як мене взяли в ґасульхану[137]. Думав, що от, уже свій хліб їстиму, робота буде, поки будуть мертві, і не кожен зміг би мою роботу робити, є й такі, що втекли першого ж дня — і вдарив молоточком у ворота. Її матір зраділа, побачивши мене, все повторювала:
— Заходь, заходь, Захіре наш, тільки погляньте, в якого парубка виріс!
Пригощала мене халвою і водою, сказала:
— Зараз вона вийде, а я пішла, і ви гарненько собі погомоніть.
Кажу:
— Знаєш, навіщо я прийшов?
— Знаю, — відказує, — але все дарма.
— Чому ж?
— Та тому, краще вже тобі не казатиму.
Похолола мені кров у жилах, але, думаю, — ні, то вона мене просто випробовує, щоб побачити, скільки в мені завзяття.
— Ти пішла б за мене?
— Я ж сказала: все дарма.
— Дарма так чи дарма ні?
— Ти ж не зовсім бевзь, щоб так питати.
— Та бевзь, от і питаю.
— Добре, тоді я не пішла б за тебе.
— А чому?
— Не хочу, щоб мені ціле життя в ліжку покійником смерділо. Ти мерців омиваєш — от і знайди собі котрусь зі слабшим нюхом.
Не пам’ятаю навіть, як я вийшов із дому, хто проводжав мене у дворі, що сказав на прощання; не пам’ятаю, куди подався потім, як минув мій день і чому надвечір я опинився на Єковаці[138]. Сам-один на скелі, а піді мною місто. Думав: якщо стрибну, ні за чим не шкодуватиму. І стрибнув би, як Бог свят. П’ятдесяти метрів польоту людині достатньо, щоб усе пригадати і гірко пошкодувати. Але я не пошкодував. Натомість стрибнув подумки ще раз, тоді ще раз, і так десять разів. Хай скільки думав про це і хай скільки прощався зі світом після того, що вона мені сказала, за життям я не шкодував. А чому врешті так і не стрибнув, того, мій Енвере, я не знаю. Але страшно мені не було.
Три дні я жодного слова не промовив. «Захіре, бідний мій, що з тобою?» — допитувалась мати. А я мовчав. Розповів би їй все, щоб матері було легше, але слова не виходили назовні. «Мабуть, закортіло йому самого себе обмити», — сказав батько, а мати вдарилася в сльози. Відтоді, казала, вже не могла позбутися запаху лугу в носі. Так сильно затуляла лице долонями. Через матір я потроху й розговорився. Сказав, що було накотило на мене щось. А батько докинув, що й на нього накочувало, але не жив би на світі нині, якби піддався. «Мовчи, шайтане, ти не знаєш, як воно дитині», — відповіла мати, і мені навіть нічого не довелося казати. Тільки одне — що надворі гарний день, але завтра може бути дощ. Тільки б не було парноти, бо тоді мерці засмердяться і важко буде про Бога думати.
Так минув цілий рік, а я все уникав Османа та Еміни. Як побачу його біля Себіля[139], вдаю, що мені шматочок сажі в око потрапив, от і тру око кулаком, умиваюся, аж поки він собі не піде. Хоч і знаю: шкодує він, навіть не відаючи, про що шкодує. Одного дня іду собі Джуджею, коли ж за спиною голос:
— Сусіде дорогенький, чи ж тобі шию скрутило, що більше й не глянеш у наш бік?
Еміна. Кажу, мовляв, не в шиї річ, просто йду вулицею і дивлюся вперед, а назад і не глянув.
— Авжеж, — каже вона, — і так щодня по десять разів.
— Та вже ж не так, — викручуюся.
— А коли не так — то й заходь, — каже Еміна, — вона теж зрадіє.
Еге ж, думаю, ото вже зрадіє! А лихий таки не дає мені спокою. Може, передумала, от і вмовила матір виглядати мене перед будинком і запросити до них. Хоч і знав, що то неправда. Вона би матір не вмовляла. Якби хотіла, сама прийшла б і до нас додому ввірвалася.
Що ж, даремні були розум і знання, я майже
