Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Як тільки женці закінчили свою роботу й спустилися сутінки, ми вбрід вибралися на берег і попрямували до Стерлінзького мосту, тримаючись весь час понад ровами, що розділяли поля.

Міст був недалеко від пагорба із замком — старий, високий, вузький міст із шпиликами над парапетом. Можете собі уявити, з якою цікавістю я дивився на нього не тільки тому, що міст вважався історичною пам'яткою, а й тому, що він був тепер нашим єдиним порятунком. Місяць іще не зійшов, коли ми прийшли туди; вздовж чола фортеці де-не-де блимало світло, а далі, у місті, теж виднілося кілька освітлених вікон. Навколо панувала мертва тиша. Здавалося, наче ніхто не охороняє проходу.

Я наполягав, щоб негайно ж іти через міст, та Алан був обережніший.

— Усе здається спокійним, — прошепотів він, — та все-таки ми трохи полежимо тихенько тут, за насипом, щоб не попасти в халепу.

Так ми пролежали майже чверть години, іноді перешіптуючись, але не чули жодного звуку, крім плюскоту води між биками мосту. Несподівано з'явилася якась стара кульгава жінка з костуром у руках. Спершу вона стала недалеко від нас і почала нарікати на свою долю, бідкатися, що їй довелось пройти такий довгий шлях; потім пошкандибала далі, піднімаючись по крутому мосту. Жінка була така маленька на зріст, а ніч така темна, що ми скоро перестали бачити її і тільки чули, як човгання ніг, стук костура та кашель помалу даленіють.

— Мабуть уже перейшла, — прошепотів я.

— Ні, — заперечив Алан, — На мосту ще чути її ходу. Тої ж миті пролунав оклик вартового: «Хто йде?» — і ми почули, як об каміння брязнула кольба рушниці. Напевно, вартовий спав, і коли б ми спробували, то могли б пройти непоміченими. А тепер він прокинувся, й нагоду було втрачено.

— Тут у нас нічого не вийде, — кинув Алан, — і ніколи, ніколи нам не пощастить це зробити, Девіде!

Не сказавши більше ні слова, він поповз геть від мосту; а трохи згодом, коли вартовий уже не міг помітити нас, випростався і пішов далі дорогою, що вела на схід, Я не розумів, що він задумав, а після щойно пережитого гіркого розчарування мене важко було чимось потішити. Хвилину тому я вже уявляв, як стукаю в двері дому містера Ренкейлора, щоб заявити про свої права на спадщину, мов той герой з балади. І ось я знову залишаюсь тут, на другому березі Форту, де мене, як послідущого волоцюгу, переслідують солдати.

— Що ж далі? — порушив я мовчанку.

— Не знаю, — відказав Алан. — Що ж ви хотіли? Вони не такі дурні, як я гадав. Так чи інакше нам треба перебратися через Форт, Деві… Бодай би вони запались, ті дощі, що живлять його, і ті гори, що між ними він протікає.

— А чому ми йдемо на схід? — спитав я.

— А просто навмання, — відповів він. — Якщо ми не можемо перебратися через річку, то, може, пощастить у затоці.

— На річці хоч є броди, а в затоці їх немає, — зауважив я.

— Звичайно, тут є броди, а крім того ще й міст, — погодився Алан. — Та яке з них пуття, коли їх охороняють?

— Правда, — відповів я. — Але річку можна перепливти.

— Можна тому, хто вміє плавати, — кинув Алан. — От тільки я чогось не чув, щоб ви були великий мастак до цього. Що ж до мене, то я плаваю, як сокира.

— Нічого не можу заперечити вам, Алане, — сказав я, — проте мені здається, що ми ліземо з дощу під ринву. Якщо важко переправитися через річку, то, очевидно, через затоку переправитися ще важче.

— Але ж є ще й такі речі, як човни, коли я не помиляюся, — сказав Алан у відповідь.

— Авжеж, і такі речі, як гроші, — додав я. — Ми ж не маємо ні того, ні другого, а тому чи є човни, чи нема, нам однаковісінько.

— Ви так гадаєте?

— Авжеж!

— Девіде, у вас мало винахідливості, а ще менше віри. Дайте мені тільки час, щоб я міг пометикувати, і якщо мені не пощастить випросити, позичити або навіть украсти човна, я зроблю його!

— Легко сказати! — кинув я. — Та ви забуваєте про найважливіше. Коли ви перейдете через міст, то він не розкаже нічого, а якщо ми перепливемо затоку, то човен опиниться на тому боці… отже, хтось мусив пригнати його туди. Усі навколо сполошаться…

— Дурниця! — вигукнув Алан. — Якщо я знайду човен, то знайду й людину, що відведе його назад! Отож більше не в'язніть до мене зі своїми дурницями, ідіть мовчки (це все, що від вас вимагається)… і дайте змогу Аланові думати за вас.

Цілу ніч ми простували північним боком рівнини, що лежала біля підніжжя високих Охільських гір, поминули Алоа, Клекменан, Калрос і близько десятої години ранку, дуже голодні й натомлені, підійшли до маленького висілка Лаймкілнза. Цей виселок тягнеться вздовж берега, а навпроти нього, на другому боці затоки, видно місто Квінзфері. Над містом і висілками клубочився дим з коминів. На ланах працювали женці, в затоці стояли на кітві два кораблі, безперестану снували в усіх напрямках човни. Все разом було для мене таке рідне, що я не міг удосталь надивитися на ці веселі зелені, оброблені узгір'я і на людей, що працювали на полях і на морі.

До того ж там, на південному березі, стояв дім містера Ренкейлора, де, безперечно, на мене чекало багатство; а я був тут, на північному березі, одягнений в убоге вбрання чужоземного крою, з трьома срібними шилінгами, що лишилися від усіх моїх грошей. За мою голову призначено нагороду, а єдиний мій товариш по нещастю — оголошений поза законом вигнанець.

— О Алане! — не втримався я. — Подумати лишень! Там, по той бік затоки, на мене чекає все, чого може забажати душа, птахи перелітають туди, човни перепливають… усі, хто хоче, можуть потрапити туди, всі, тільки не я! О Алане, у мене крається серце!

В Лаймкілнзі ми зайшли до невеличкої харчівні, яку впізнали по жезлові над дверима, і купили хліба й сиру у вродливої дівчини-служниці. їжу ми поклали в клунок, гадаючи поснідати в гайку, що виднівся за три чверті милі від нас на березі моря.

Дорогою я не зводив очей з другого берега затоки й зітхав, не помічаючи, що Алан над чимсь задумався. Раптом він зупинився посеред дороги.

— Ви звернули увагу на