Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон
За ту мить я багато передумав. Ніякі перепросини не могли викреслити сказаного, про це нічого було й думати, ніщо не могло змити образи. Але там, де перепросини були б марні, волання про допомогу могло б іще вернути Алана мені. Я відкинув геть свою гордість.
— Алане! — звернувся я до нього. — Якщо ви не допоможете мені, я тут і помру.
Він схопився й глянув на мене.
— Це правда, — додав я. — Я помираю. О, відведіть мене хоч під яку-небудь покрівлю, там буде легше вмирати!
Мені не було потреби прикидатися; без будь-якого зусилля я говорив зі слізьми в голосі, який міг би зворушити навіть кам'яне серце.
— Ви можете йти? — спитав Алан.
— Ні, — відповів я, — без допомоги не можу. Останні години я ледве тримався на ногах, у боці коле так, немов там розпечене залізо, я не можу вільно дихати. Якщо я помру, ви зможете мені простити, Алане? В душі я весь час любив вас, навіть коли був найлихіший.
— Тс-с, замовкніть! — цитьнув Алан. — Не говоріть цього! Девіде, любий, ви знаєте… — Ридання здушили його слова. — Дайте я обійму вас, — сказав він. — Отак! Тепер дужче спирайтесь на мене. Бог відає, де тут поблизу житло. Ми в Балкіддері; тут повинно бути багато осель, у тому числі й осель моїх друзів. Вам так легше йти, Деві?
— Легше, так я можу йти, — відповів я і потиснув йому руку.
Він знову мало не розридався.
— Девіде, я дуже погана людина. У мене нема ні розуму, ні доброти: я забув, що ви ще дитина, і не помічав, що ви ледве тримаєтесь на ногах. Девіде, ви повинні простити мені.
— Не говорімо більше про це, друже, — сказав я у відповідь. — Нам не варт намагатися виправити один одного, в цьому вся річ! Ми повинні терпіти й прощати, друже Алане. О, як же мене шпигає в бік! Невже поблизу нема жодної оселі?
— Я знайду її для вас, Девіде, — запевнив Алан. — Зараз ми спустимося вниз понад струмком, там мають бути житла. Бідний мій хлопчику, може вам буде краще, коли я понесу вас на спині?
— Що ви, Алане? — здивувався я. — Адже я на добрих дванадцять цалів вищий за вас.
— Зовсім ні! — запально вигукнув Алан. — Ви вищі лише на якийсь цаль чи два. Звичайно, я не кажу, що мене можна назвати високим. А втім, — додав він, і голос його якось смішно змінився, — ви, мабуть, близькі до правди. Я помилився. Ви й справді вищі на фут чи й на лікоть, а може, навіть і більше!
Було приємно й смішно слухати, як Алан відмовлявся від своїх слів, боячись нової сварки. Я, мабуть, засміявся б, коли б не так боляче кололо в боці. Та якби й засміявся, то, гадаю, мені довелося б і заплакати.
— Алане! — вигукнув я. — Чому ви такий добрий до мене?
Що примушує вас піклуватись про такого невдячного друга?
— Далебі, не знаю, — відказав Алан, — бо я саме й любив вас за те, що ми ніколи не сварились. Але тепер я люблю вас ще дужче!
Розділ XXV
У БАЛКІДДЕРІ
Алан постукав у двері першої ж оселі, до якої ми підійшли, що було не зовсім безпечно в такій частині Верховини, як Балкіддер. Тут не було жодного великого клану, край населяли окремі роди, залишки розпорошених кланів та інший «безрідний», як там кажуть, люд, і вони весь час гризлися між собою за землю. Всіх їх витіснили в цю дику місцевість, що лежала між витоками Форту і Тею, Кембли. Тут жили Стюарти й Макларени, що було те саме, бо Макларени на війні підкорялись ватажкові Алана й утворювали з Аппіном один клан. Тут оселилося також багато людей зі стародавнього кривавого клану Макгрегорів, оголошеного поза законом. Вони завжди мали погану славу, а тепер більше, ніж будь-коли, і не тішилися довірою жодної з партій у всій Шотландії. Вождь клану, Макгрегор з Макгрегора, перебував на вигнанні, а безпосередній проводир тієї частини з них, що жила в околицях Балкіддера, Джеймс Мор, старший син Роб Роя,[77] був ув'язнений і чекав суду в Единбурзькому замку. Вони ворогували з верховинцями і з жителями низинної Шотландії, з Ґреймами, Макларенами й Стюартами, а тому Алан, що завжди підтримував будь-кого зі своїх родичів, хоч би яким далеким він для нього був, особливо уникав зустрічі з ними.
Нам просто пощастило, бо ми потрапили в оселю Макларенів, де Алана радо прийняли не тільки через його ім'я, а також і завдяки добрій славі про нього, яка дійшла сюди. Мене негайно поклали в ліжко і покликали лікаря, а той сказав, що я тяжко хворий. Можливо, тому, що він був добрий лікар чи, може, завдяки своїй молодості й здоровому організмові я пролежав у ліжку не більше тижня, а раніше ніж через місяць міг з легким серцем знов вирушити в дорогу.
Весь цей час Алан крутився поблизу оселі Макларенів, хоч я часто умовляв його залишити мене. Своєю нерозважною сміливістю він викликав одностайний протест двох чи трьох друзів, утаємничених у справу. Вдень він ховався в печері на схилі гори, зарослому невеликим ліском, а вночі, коли було безпечно, приходив— провідати мене. Нема цю й казати, як я радів, коли бачив його. Місіс Макларен, наша господиня, не знала як і догодити такому дорогому гостеві, а що Дункан Ду (так звали хазяїна) мав дві флейти і був великим аматором музики, то час мого видужання здавався мені справжнім святом, і ми часто перетворювали ніч на день.
Солдати не з'являлися. Щоправда, одного разу в глибині долини пройшли дві сотні піхотинців і трохи драгунів; я бачив їх у вікно, лежачи в ліжку. Більше мене дивувало те, що сюди не приходив ніхто з місцевої влади, ніхто не цікавився, звідки я і куди йду. В цей неспокійний час мене не турбували ніякими запитаннями, ніби я жив у пустелі. Однак під кінець мого перебування тут про мою присутність знали всі жителі Балкіддера і
