Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— У вас тут мешкає леді Ешлі? — спитав я.
Вона тупо заблимала очима.
— У вас тут мешкає англійка?
Служниця обернулась і гукнула когось. До дверей підійшла огрядна жінка. Сиве, масне волосся кудлами облямовувало її обличчя. Вона була низенька, але вигляд мала войовничий.
— Muy buenos [68],— сказав я. — Чи мешкає у вас англійка? Я хотів би побачитися з нею.
— Muy buenos. Так, у нас мешкає англійка. І ви, звісно, можете побачитися з нею, якщо вона схоче бачитися з вами.
— Вона хоче побачитися зі мною.
— Ця дівчина зараз піде спитає в неї.
— Ох, і спека ж!
— Влітку в Мадріді завжди так.
— Зате як холодно взимку.
— Так, узимку дуже холодно.
Чи хотів би і я зупинитися в готелі Монтана?
Цього я ще не вирішив, але я був би вдячний, якби мої речі принесли сюди з першого поверху, щоб вони не пропали. В готелі «Монтана» ніколи нічого не пропадає. В інших готелях — так. Але не в них. Вони беруть на роботу сто разів перевірену прислугу. Дуже приємно це чути. Та я все ж таки волів би, щоб мої речі принесли сюди.
Служниця повернулася й сказала, що англійка хоче бачити англійця зараз же, негайно.
— Чудово, — сказав я. — Як бачите, я вам не брехав.
— Авжеж.
Я пішов за служницею довгим темним коридором. В кінці його вона постукала в двері.
— Хто там? — сказала Брет. — Це ти, Джейку?
— Так, це я.
— Заходь. Заходь.
Я відчинив двері. Служниця зачинила їх за мною. Брет лежала в ліжку. Вона саме розчісувалася і ще тримала в руці щітку. В кімнаті панував розгардіяш, який буває тільки в людей, що звикли мати прислугу.
— Любий! — сказала Брет.
Я підійшов до ліжка і обняв її. Вона, поцілувала мене, і я відчув, що, цілуючи мене, вона думає про щось інше. Вона тремтіла в моїх руках. Вона здалася мені зовсім маленькою.
— Любий! Це було жахливо!
— Розкажи мені все.
— Нема чого розказувати. Він пішов тільки вчора. Я змусила його піти.
— Чому ти не залишила його з собою?
— Не знаю. Бо це було б нечесно. Але я, по-моєму, не скривдила його.
— Така, як ти, йому, мабуть, і не снилася.
— Йому не можна ні з ким жити. Я це відразу зрозуміла.
— Невже?
— А-а, до дідька, — сказала вона. — Не будемо про це. Давай ніколи не будемо про це.
— Гаразд,
— Знаєш, як прикро було, що він соромиться мене. Він спершу соромився мене.
— Не може бути.
— Правда! Певно, там, у кафе, вони наструнчували його проти мене. Він зажадав, щоб я відпустила волосся. Уявляєш собі— я з довгим волоссям! Та я б на відьму стала схожа.
— Дивак.
— Він казав, що це додасть мені жіночності. Та на мене страшно було б глянути!
— І що ж далі?
— О, це в нього минулося. Він недовго соромився мене.
— А чому ти писала, що потребуєш допомоги?
— Я не знала, чи зможу примусити його піти, й у мене не було ані сентімо, щоб поїхати самій. Знаєш, він хотів дати мені грошей. Я сказала, що в мене самої їх хоч греблю гати. Він знав, що я брешу але я не могла взяти в нього гроші. Не могла, розумієш?
— Авжеж.
— Ет, не будемо про це. Хоча, знаєш, і посміятися було з чого. Дай мені, будь ласка, сигарету.
Я дав їй сигарету й запалив сірника.
— Він вивчив англійську, коли працював барменом у Гібралтарі.
— Так.
— Врешті він запропонував мені вийти за нього заміж.
— Справді?
— Авжеж. А я навіть за Майкла вийти не можу.
— Може, він хотів у такий спосіб стати лордом Ешлі?
— Ні, не тому. Він справді хотів одружитися зі мною. Мовляв, щоб я не могла від нього піти. Але тільки після того, як я стану жіночнішою.
— Що ж, це мало заспокоїти тебе.
— І заспокоїло. Я знов ожила. І здихалася нарешті того клятого Кона.
— Це добре.
— Знаєш, я б залишилася з ним, якби не бачила, що для нього це погано. А взагалі, ми чудово ладнали.
— Якщо не зважати на твою зовнішність.
— О, до цього він би звик.
Вона загасила сигарету.
— Розумієш, мені вже тридцять чотири. Я не хочу бути підлою шльондрою, що занапащає молоденьких хлопчиків.
— Авжеж.
— Я не хочу бути такою. Зате я знов ожила, знаєш. Мені тепер легко на душі.
— Це добре.
Вона відвернулась. Я думав, вона шукає сигарети. Потім я побачив, що вона плаче. Я відчув, що вона плаче. Тремтить і плаче. Вона ховала від мене очі. Я обняв її.
— Не будемо про це. Давай ніколи не будемо про це.
— Брет, люба.
— Я повернуся до Майкла. — Пригортаючи її до себе, я відчував, як вона плаче.— Він такий чудесний, він такий жахливий. Він мені якраз до пари.
Вона ховала очі. Я гладив її до голові. Я відчував, як вона тремтить.
— Я не хочу бути підлою шльондрою, — сказала вона. — Тільки прошу, Джейку, давай ніколи більше не будемо про це.
Ми пішли з готелю «Монтана». Коли я хотів оплатити рахунок, власниця готелю не взяла грошей — мовляв, рахунок уже оплачено.
— І нехай, — сказала Брет. — Тепер це вже не має значення.
Ми під'їхали на таксі до «Палас-готелю», залишили там речі, замовили квитки на вечір на Південний експрес і зайшли до готельного бару випити по коктейлю. Ми сиділи за стойкою на високих стільцях і дивились, як бармен готує мартіні у великому нікельованому шейкері.
— Дивно, яка добропристойність панує в барах великих готелів, — сказав я.
— Крім барменів і жокеїв, у світі не лишилося чемних людей.
— Хоч би яким сумнівним був готель, а в барі завжди приємно.
— Аж дивно.
— Всі бармени — гарні хлопці.
— Знаєш, — сказала Брет, — це й справді так. Йому тільки дев'ятнадцять років. Хіба не дивно?
Наші склянки стояли перед нами на стойці, і ми їх зсунули й цокнулися. Від холоду скло вкрилося крапельками. Надворі за завішеним вікном стояла літня мадрідська спека.
— Я люблю мартіні з оливкою, — сказав я барменові.
— Маєте рацію, сер. Прошу.
— Дякую.
— Даруйте, що не спитав вас.
Бармен