Вірнопідданий - Генріх Манн

стану, за чесного ремісника! Але Еммі звичайно удавала із себе найбільшу аристократку в родині; вона бувала у Бріценів… Саме це й злостило Густу над усе. Еммі запрошували до панночок фон Бріцен, хоч ті жодного разу не переступали порога і еслінгського дому. Їхній брат, лейтенант, міг би принаймні вшанувати Густу одним візитом за колишні вечері в домі її матері, але вшановував відвідинами тільки другий поверх геслінгського дому, що було навіть трохи дивно… Щоправда, успіхи у вищому товаристві не перешкоджали Еммі бути часом дуже пригніченою; тоді вона навіть не виходила із свого покою до родинного обіду. Якось Густа із співчуття і нудьги піднялася до неї, але Еммі, побачивши її, заплющила очі і залишилася лежати в своєму елегантному матине, бліда і задубіла. Не діставши відповіді, Густа пустилася в щирі розмови про Дідеріха і про свій стан. Тут застигле обличчя Еммі раптом перекривилося, вона впала обличчям на одну руку, а другою різко вказала на двері. Густа не приховала свого обурення; Еммі, схопившись, цілком виразно висловила своє бажання залишитися на самоті; поки встигла прийти стара пані Геслінг, було вже вирішено, що обидві половини родини надалі обідатимуть окремо. Дідеріхові, якому Густа з плачем поскаржилася, ці баб’ячі чвари зовсім не припали до душі. На щастя, його відвідала думка, яка обіцяла хоч на короткий час установити в домі спокій… Голос уже частково повернувся до нього, отож він одразу пішов до Еммі і заявив їй, що поклав послати її тимчасово в Ешвейлер, до Магди. На його подив, вона відмовилася. Він наполягав далі, вона мало не втратила самовладання; але раптом її наче пойняв страх, вона почала тихо і палко, просити, щоб їй дозволили залишитися. У Дідеріха, він сам не знав «чому, защеміло серце; він збентежено окинув поглядом покій і вийшов.

Другого дня Еммі, наче нічого не сталося, вийшла до столу, із свіжим рум’янцем і в найкращому настрої. Поводилася Густа стримано і тільки час від часу поглядала на Дідеріха. Йому здавалося, що він утямив; він підняв склянку перед Еммі і лукаво сказав:

— За ваше здоров’я, пані фон Бріцен!

Еммі зблідла.

— Ти просто смішний! — гнівно крикнула вона, жбурнула серветку і гримнула дверима.

— Оце так-так! — пробурмотів Дідеріх, але Густа тільки знизала плечима. Лише коли стара пані Геслінг пішла з їдальні, вона багатозначно подивилася на Дідеріха і спитала:

— Ти справді гадаєш?

Він злякався, але глянув запитливо.

— Я хочу сказати, — пояснила Густа, — що тоді лейтенант міг би принаймні вітатися зі мною на вулиці. Але сьогодні, побачивши мене, він звернув убік.

Дідеріх сказав, що все це дурниці. Густа заперечила:

— Мені це тільки здається? Тоді мені здається і щось інше. Я вже не раз ночами чула, як хтось скрадається по дому, а сьогодні й Мінна сказала…

Тут Густа спинилася.

— Ага! — засопів Дідеріх. — Ти тишкуєшся з челяддю! І мама завжди це робила. Але я заявляю тобі, що цього терпіти не буду. Про честь мого дому подбаю я сам, для цього мені не потрібні ні Мінна, ні ти, а якщо ви іншої думки, тоді забирайтеся туди, звідки ви прийшли!

Перед цією мужньою твердістю Густі лишалося тільки знітитись, але коли він пішов, вона нишком посміхнулася йому вслід.

Дідеріх, із свого боку, був утішений, що своєю наважливістю зразу поклав край цій історії. Життя тепер без того було незмірно заплутане. Його хрипавицю, що, на жаль, уже три дні тримала його осторонь боротьби, використали вороги. Ще тільки сьогодні Наполеон Фішер указав йому, що «партія кайзера» стає занадто міцна і що останнім часом вона занадто ревно цькує соціал-демократів. За таких умов… Щоб заспокоїти його, Дідеріх обіцяв сьогодні ж спевнити взяті на себе зобов’язання і зажадати від радників звести будинок для соціал-демократичних професійних спілок. Ще не зовсім одужавши, він пішов на засідання радників і там з прикрістю дізнався про те, що пропозицію щодо будинку профспілок щойно подали, і саме Кон і компанія. Ліберали голосували за цю пропозицію; вона пройшла так гладко, наче це була справжня дрібниця. Дідеріх хотів голосно затаврувати зрадництво Кона і компанії, але міг лише дзявкнути кілька слів: цей удар у спину знову позбавив його голосу. Повернувшися додому, він одразу ж послав по Наполеона Фішера.

— Ви звільнені! — дзявкнув Дідеріх.

Механік двозначно посміхнувся.

— Гаразд, — сказав він і хотів вийти.

— Заждіть! — дзявкнув Дідеріх. — Не гадайте собі, що ви так легко відкараскаєтеся. Якщо ви об’єднаєтеся з вільнодумними, можете бути певні, що я розголошу нашу угоду! Тоді побачимо!

— Політика є політика! — зауважив Наполеон Фішер, знизуючи плечима.

Від такого цинізму Дідеріх уже навіть і дзявкати не міг, тож Наполеон Фішер фамільярно підійшов ближче, здавалось, от-от він поплескає Дідеріха по плечу.

— Пане докторе! — зичливо сказав він, — киньте це! Ми з вами, авжеж, я кажу, ми з вами…

Його посмішка була така красномовна, що Дідеріх затремтів. Він поквапливо запропонував Наполеонові Фішеру сигару. Фішер закурив і сказав:

— Якщо один з нас почне говорити, і другому знайдеться що сказати. Чи не так, пане докторе? Але ж ми з вами не балакучі дідугани, які не вміють тримати язика на зашморзі, як, наприклад, пан Бук.

— Що ви хочете сказати? — нечутно спитав Дідеріх, вкинений з одного ляку до другого.

Механік удав, що вражений.

— Хіба ви не знаєте? Старий Бук всюди розповідає, що ви зовсім не такий уже запеклий націоналіст. Ви тільки хочете дешево купити Гаузенфельд і розраховуєте, що одержите його за меншу ціну, якщо Клюзінг побоїться втратити деякі замовлення через те, що він не націоналіст.

— Він так говорить? — спитав Дідеріх, скам’янівши.

— Він так говорить, — повторив Фішер. — І ще він говорить, що зробить вам послугу і закине Клюзінгові слівце, Тоді ви знову заспокоїтеся, говорить він.

Тут Дідеріх вийшов із задубіння.