Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

— Соня Костянтинівно, подивіться, яке диво! – вже за десять хвилин Лариса притягла мені собачку і розповіла, що він породи чиа хуа хуа - найменшої псинки. Що дівчатка з нею не робили: і цілували, і руками тягали, вушка чіпали. Господиня собачки мило спілкувалася з Ромою Маркіним та його братією. Я з полегшенням зітхнула - Ромі є чим зайнятися, отже, я можу відпочити. Тільки закимарила, чую крики, плач та скиглення – стогнання. На пів вагона кричить ця дівчина - господиня песика. Я, грішним ділом, подумала, що мої хлопці образили. Ні, виявляється, її Бу-бу десь подівся. Воно таке мале – й не дивно.

—    Це дорогий песик. Пам'ять. Мені її хлопець подарував. Я її так люблю, - волала дівчина. Довелося шукати цього Бу-бу. Дві години лазили по всьому вагону. Воно ж маленьке, сховатися могло будь-де. Усім пасажирам довелося перевернути свої речі. Я то дівчину заспокоювала, то в усі щілини заглядала.

Виявився якийсь жартівник (явно хтось наш) запакував Бу-бу в мішок від постільної білизни й посадив на третю полицю. Коли песика вийняли з мішка, він кисло скрививсяй    й заповз у свою сумку.
— Що з ним? – спитала я у господині.

—    Він дуже вразливий і ображається. Певно, образився, - мовила дівчина.
Одним словом, сумно не було! 
Потяг прибув до Києва о шостій ранку. На вокзалі роздала своїх підопічних батькам, що приїхали зустрічати, й одразу відчула себе щасливою. Попереду був тиждень відновлення сил.

Тільки переступила поріг квартири, дзвінок Наташки:
— Краса моя ненаглядна, ти не забула: за тобою цікава стаття. У мене номер горить!

—    Про те, як я возила свій одинадцятий у гори катить? – поцікавилася.
—    А це пізнавально? Екскурсії були? Що ви там бачили?

—    Це буде смішно. Я тобі та читачам гарантую.

—    Спробуй. Зроби від першої особи. Начебто ти одна з цього одинадцятого класу. Ну, ти зрозуміла, уяви себе ученицею. Прибрехати можна, але не сильно, щоб схоже було.

—    Навіщо брехати. Тут одна правда наповал уб'є  усіх, хто має слабкі нерви, - переконливо говорю. - Ще й подумають, що прибрехала.

Тільки трубку поклала, дзвінок від мами:
— Сонечка, дитинка моя, ти вже приїхала? А додому коли чекати?

—    Відісплюсь та відпочину, на наступні вихідні приїду. Мамо, я як вичавлений лимон. Причому двічі й з особливим ентузіазмом.

Поклала трубку, розібрала сумку, вже набрала ванну, щоб помитись, як дзвінок. Вова.

— Мамо Соня, привіт! Мені тут Рома розповів, як ви з'їздили.

—    Рома? Вже встиг? Прудко! Тільки ти не починай, а? Дай відпочити.

—    Та я просто скучив. Можна, я до тебе забіжу?

—    Ні!

—    Тоді ходім в кіно чи в театр сходимо?

—    Ти візьмеш квитки на останній ряд, бо виявиться, що інших не було, але пів залу буде порожнього, і почнеш цілуватися. Дякую, я цей сценарій прекрасно знаю.

—    А якщо ти до нас? – промацував грунт. 

—    Тамара Гнатівна вдома?

—    Ні, до подружки в гості пішла, - ну, хоча б чесно.

—    Ідея ще гірша, ніж з кіно. І світло вимикати не треба. У понеділок у школі побачимося.

—    Тоді пішли на виставку котів? Там точно купа народу й цілуватися не лізтиму. Обіцяю. Хоча страх, як хочеться.

Коти? А це було цікаво. Якби виставка собак – не пішла б. Мені Бу-бу вистачило з головою.

—  Я посплю пару годин, і тоді можна йти  на виставку, - вирішила погодитися, адже знала, що не відчепиться ж. Та й самій хотілося побачити Вовку.

—    Що, так сильно уходокали тебе наші? Ці можуть! Я забіжу до тебе о другій, щось перекусимо у кавярні  й підемо кошаків зирить, ага? – уже все продумав, бестія.

—    Ага.

Дякувати, зайшов не о другій, а о третій. У пельменній перекусили, хоча їла лише я, Вовка з ніжністю дивився, вивчаючи кожен мій рух.

—    Чого мовчиш? Розповідай, як бабуся? Що у лікарні сказали? Чому так рано виписали? Чим сам займався?

—    Бабуся нормально. Трохи підлікували. Якщо до Савельївни побігла, значить добре. А я? Я на тебе чекав. Ти мені навіть снилася. Ніколи не помічав, як ти смішно жуєш.

—    А ти мені, голубчику, не скажеш, якого рожна ти Ромці доручив за мною стежити? - страх, як розпирало дізнатися мотив.

—    Ромка, трохи перестарався, ага? – зніяковіло так.
—    Та не трохи, я б сказала. Як наглядач.

—    Я боявся, що Едік, стервоза, не зможе себе в руках тримати. Ти знаєш, що ти йому подобаєшся? Сильно подобаєшся. Думаю, навіть, що закохався.

—    Та ну. Я думала, він жартує, - зізналася.

—    Я теж спочатку думав, що мене виводить. Але ж мені пощастило більше, так? - лукаво усміхнувся.

—    У чому? – начебто не зрозуміла.

—    Я цеє… на твого Макса схожий.

—    Ти мені обіцяв, що ми підемо, подивимось на котів і все, - нагадала.

—    Добре пішли… дивитися котів.

Проходив цей грандіозний захід у Палаці піонерів. Такого скупчення особин сімейства котячих я досі не бачила. Від безпородних до породистих безшерстих (відчуття – голі) сфінксів.

Я солідно поповнила свій багаж знань про кішок. Знала, що маленькі тигрики є поглиначами стресу. Причому їм це на благо, а людині аби збагрити. Розумний симбіоз.

Але виявляється, котяри не відчувають солодкого, їхній мозок схожий на людський, багато хто не перетравлює молоко й сиру рибу, а поверхня носа у кішок так само унікальна, як відбитки пальців у людей. А ще якась кішка Дасті народила 420 кошенят.

Після того, як ми поспілкувалися з одним власником розкішного білого персу, він сказав:

—    Чоловіки, у яких є коти, вважаються щасливішими в коханні, - Вова зразу ж забажав купити кошеня. Я зупинила, пригадавши, що  він вже має собаку.

—    Ти впевнений, що вони потоваришують, або хоча б зможуть співіснувати? - і щоб остаточно заспокоїти, запевнила, - Ти й так щасливий у коханні, мені здається.