Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

А я озброююсь, універсали розсилаю у всі кінці, люд стягую, збиваю в тверде військо, замки під свого руку підгортаю, бо знаю, що тільки сильного поважають. Сам воєвода київський Адам Кисіль, цей лис підступний, хоч як зневажає свій же народ, звучи його народом religionis nullis — без віри, без пуття, — але й той збагнув, яка грізна хвиля піднялася проти шляхти, і вже взявся бути посередником, вже лаштує комісарів для переговорів зі мною. Але ж переговори — не ярмо мені на шию! Кисіль написав Яремі, що той, мов другий Марій, вітчизну від останнього потопу рятує (чуєш, пане Самійле, рятує!), але тут же просив припинити своє розбишацтво, зважаючи на те, що він, Кисіль, вдається до Білої Церкви для переговорів зі мною. То що ж Вишневецький — послухався, перестав вішати й палити? Він одписав київському воєводі, що воліє не жити в цій отчизні, де б мало панувати поганство і гультяйство і де б після розгрому кварцяного війська і побрання коронних гетьманів до неволі мав отримати контентацію Хмельницький. Панові Вишневецькому, бач, кортить контентацїї лиш для самого себе. Шкода говорити! А тисячоліття історії нашої — нінащо! Нас і не було, виходить. Тільки варягоруси чи якісь слави, що їх завойовував хто хотів. Звойовували нас то кіммерійці, то скіфи, то сармати, то гуни, то авари, то хозари, то печеніги, то половці. А де ж ми, що ми й хто ми? Тільки для завоювання?

Тоді озвався Самійло.

— Заговорив, гетьмане, про історію, але ж не забувай, що чуття історії і величі може мати лиш той, хто не відбирає його в інших.

— Виходить, я відбираю в когось?

— Переслідуєш народ, який володіє цими чуттями здавна, проніс їх крізь віки, — попри гоніння, упослідження і страждання. Піднімаєш руку на безоружних, мстишся кров’ю тим, хто не пролив жодної краплі крові.

— Яких же ангелів я покривдив?

— Нещасний народ жидівський. Що з ним чинять твої козаки? Ріжуть старих і малих, палять у вогні, топлять у ріках, з пергаментних свитків П’ятикнижжя роблять торби й чоботи, священними жидівськими книгами мостять вулиці, рвуть їх на клейтухи, для рушників. Священики освячуіють. ці вбивства. При них рендарів карбують, розрізаючи навхрест в помсту за те, що вони буцімто писали крейдою хрести на свячених хлібах, які продавали православним.

— Помста за злочини. Чи ж я винен?

— Ти винен, гетьмане, і народ твій.

— Весь народ не може бути спровинений.

— Ага! А народ супротивний? Хіба всі вони здирці, хіба не було між ними убогих, нещасних, визискуваних? Хіба в тебе не було в Чигирині друга — товариша шинкаря Леона?

— Ну, Леон. Звелів, щоб ніхто його не чіпав. А що я можу більше?

— У твоїй руці влада, а влада — це сила. Силу ж треба спрямовувати на добро й милосердя. Александра Македонського прозвано Великим не за те, що звоював багато народів, а за те, що виступив оборонцем найнещаснішого, гнаного всіма, — жидівського. Ти ж пішов проти нього.

— Не я — козаки. Озлились за здирства.

— Чиї ж і для кого? Бачив оті їхні лахи і бебехи? Будь справедливим. Пророк Самуїл покровительствував Саулові, поки той був справедливий. А тоді милість свою переніс на Давида.

— Вже й від мене милість одвертається? А я ще й не побачив її.

Він відповів мені, як казано ще в отців—єзуїтів:

— Qui vivra verra — хто переживе — побачить.

Я мовчав. Тяжке мовчання гетьманське. Що я міг відповісти всезнаючому духові Самійла з Орка? Вже під Жовтими Водами пересвідчився в безсиллі гетьманськім. Дав недобитим шляхтичам слово гонору: що відступлять безперешкодно, а тоді заплющив очі на те, як Тугай — бей по — вовчому напав на переможених і безоружних. Тоді вперше відчув, які тяжкі стали в мене повіки. Такі тяжкі, що часом несила їх підняти. Гетьманські повіки. Важкоокий гетьман. Повіки влади. Чи ж я винен? Ще не раз і не двічі падатимуть повіки мені на очі, і щоразу буду безрадний. Чи ж я винен?

Та все ж спробував заперечити Самійлові.

— Чи знайдеш на світі народ, розум якого не потьмарювався б жорстокостями? Хіба ж не перекупили колись жиди у черського царя дев’яносто тисяч полонених християн тільки для того, щоб усіх їх замучити — розіп’ята на хрестах, зварити в олії, побити камінням? Відомщували свою озлість проти християнських імператорів царгородських за переслідування й упослідження, але ж мстилися на невинних і мстилися смертю, хоч їх самих не вбивано, а лиш утиснувано.

— Тому не може бути виправдання також, — згодився Самійло. — Тож ми говоримо про Україну. Чи лили тут кров жиди? Чи вбивали? Чи стають зі зброєю в руках проти козацтва? Скажеш: орендами замучили, церкви на замку тримали, дідами й батьками лід орали. Чи ж усі таке чинили? І чи самі, чи під шляхетською рукою? А скільки бідноти жидівської і яка ж нужденна? Чи й вони в усьому спровинені? Ще скажеш про лихварство та про гроші. Мовляв, з Єрусалима вигнано жидів таких бідних, що продавано їх по тридцять за один динарій, а тепер прибрали до рук мало не все золото світу. Тільки вічна загроза могла породити цей сприт їхній до грошей та до золота. Бо ж гнано їх з землі в землю, відбирано все майно, щойно вони його надбавали. Не було законів, які б їх захищали, а тільки проти них. Що мали діяти? Стали дбати про те, що можна заховати від стороннього ока і від найжорстокішого закону. Про гроші для прожиття і про душу для збереження людської гідності. Гідність же свою найвищу бачили в спогадах, в історії. Коли славетний рабин Хасдаї, лікар і міністр омейядського халіфа в Іспанії Абдур — Рахмані, довідався, що хазарські хани прийняли іудейську віру, то писав у листі до хана Іосифа: «Де нам взяти сил, щоб далі жити? Як ми можемо забути про зруйнування нашого славного храму, про залишки, врятовані від меча, які зазнають випробувань од вогню і води, так що лишились ми з многих немногі?» Це писано за часів ще до нашого Олега. Чуєш, гетьмане, цей зойк і цей біль? Тисяча літ вже минула, як поруйновано їхній храм Соломона, а вони пам’ятають, і згадують, і плачуть.