Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
У законі… Є… у законі… Тисячі голів шляхетських міг би я кинути до ніг пані Раїни, але тої клятої голови не було між них, мерзенний Чаплинський утікав од мене, як заєць, мабуть, не наздожену його й на тім світі, то що ж мені — ось так і каратися вічно?
— Казав уже пані Раїні, що матиму благословення від самого патріарха вселенського. Чи сього мало? Може, ще від примаса польського маю випрохувати дозвіл на розторгнення Матрегниного шлюбу? Але його преосвященство має доволі клопотів з вельможним панством, яке після погрому від козаків і після смерті короля геть одуріло і казиться од люті й безсилля. Пані Раїна хотіла б спинити життя але ніхто сього не годен зробити. Я не мав доволі часу щоб здобути таке пожадане для пані благословіння. Міг би купити його, як купив молдавський господар Лупул право пошлюбити черкешенку — мусульманку, давши бакшиш султанові в п’ятдесят тисяч реалів і двісті вісімдесят гаманів золота патріарху. Але Мотрона для мене вища за все золото світу! Мотрона — як слава. А до слави не підкрадаються поповзом, її не купують за золото й коштовності, перед нею не запобігають, з нею не йдуть під вінець, ждучи благословень чиїхось, — її завойовують, беруть силою, ґвалтують, топчуть, нищать, щоб піднятися на уламках…
Пані Раїна мовчала. Чула чи й не чула мене? Чоловік безсилий перед жінкою. Влада так само безсила. Жінку можна топити, як відьму, палити на вогні, як чарівницю, розривати дикими кіньми, як вшетечницю, але знищити саму сутність жіночу кому дано?
Я опинився перед душею темною, непросвітленою. Мав би це помітити давно, та не помітив, засліплений своєю запізнілою любов’ю. Тепер мав спокутувати свою сліпоту. Все горить довкола, а в цієї жінки душа холодна, темна й недовірливо — понура навіть до мене, до гетьмана, до Богдана. А я? Народ ллє потоки крові, поту й сліз, а гетьман ллє потоки слів, і перед ким же? Перед пустою кобітою неправедною! Шкода говорити!
Мотрона і її мати знали про мене все, а я про них — нічого. Та чи й можна щось знати доконечно про жінку? Сприймаєш її такою, як вона є, відтручуєш або береш — ото й усе. Справедливість — це слово, яке лунає найрідше між чоловіком і жінкою. Я не був справедливий до Мотронки. Так і не сказав їй про свою любов у день нашого шлюбу. Не вимовив цього слова не тому, що боявся його, а просто вважав: запізно для мене, Те, що було в моїм серці, мало б називатися якось інакше, ще вище за любов, а як саме — я не відав! Гадав, іцо дарую Мотронці велич, і вона цим вдовольниться, але полишив її наодинці з пані Раїною, а в тої душа виявилася дрібна й скарліла. Для карликів же немає величі. Вони цінують тільки те, що дрібніше за них. Чи ж Мотронка винна, що я пхнув її в обійми пані Раїни?
Але неждано сталося чудо, щось незбагненне, я простив пані Раїну, простив Мотронку, я запрагнув бути великодушним (а може, хотів одступити з гідністю), не приховуючи тяжкого зітхання, мовив до пані Раїни:
— Згода. Матимете бажане. Прошу вспокоїти Мотрону. Мій поклін їй і шана найвища.
Так я визволився від страшного тягаря душевного, знов знайшов потрібну мені волю і навіть завдячував пані Раїні за її зненависть до мене, якою я міг сповна їй відвзаємити. Бо ні в чім ми так не вільні, як у ненависті.
Гетьман утік з своєї столиці, не побувши в ній і десяти днів. Славетний погромця панства ясновельможного поконаний кобітою ганебно й принизливо. В Чигирині стало мені затісно, а душа прагла простору безмежного. Був би той простір коло Мотронки, та де вона? Приречений був тепер на покірливість — стан для мене дивний і нестосовний. То й що ж! В терпеливості й покірливості чоловік позбувається шкідливих схильностей і пристрастей: себелюбства, заздрощів, жадібності, жорстокості, брехливості, боягузтва, дурощів і підлоти. Чи я ще й досі підвладний сим порокам, чи падала їхня тінь і на мене? Хто ж те міг визначити? Тінь є і при сонці, і при місяці — та яка ж неоднакова!
Виїздив з Чигирина при яснім сонці, в святковості й піднесеності, гармати били, люд гукав, золотий пил лягав на кінські копита, золотився весь простір перед нами, козаки виспівували бадьоро й безжурно:
Ой на нашій на вулиці,
Ой на нашій кручі
Вигравали чорти куці,
Із вулиці йдучи.
А на нашій на вулиці,
Ой на нашій рівній
Вигравали козаченьки
Вороними кіньми…
Біля мого правого стремена тримався мій Тимко, молодий, хвацький, гарний і гожий, за ліве стремено йшла мовчазна змаганина між генеральним обозним Чарнотою і генеральним писарем Виговським, один на величезному коні вороному, сам великий і грізно красивий, а другий на золотистому румаку, тонконогому, високому, короткоголовому (може, щоб легше поратися з ним короткорукому пану писарю), відтручували один одного, відпихали, мовчки, затято, ненависно, виборюючи кожен для себе друге місце по гетьману, так ніби не відали, що місцями розпоряджається доля й історія.
Тимко сміявся, дивлячись на борюкання Чарноти й Виговського, не приховував зловтіхи, хоч душею був на стороні бравого обозного, а писарську душу Виговського зневажав досить одверто, про що казав і мені:
— Батьку, нащо ти підпускаєш до себе отого шляхтичика овруцького? Таж він тільки й норовить, щоб чкурнути до своєї каштелянки новогрудської, яка принесла йому, кажуть, посаг мало не мільйонний! Який же з нього козак, і нащо він тобі?
— Гей, сину, — казав я Тимошеві, — влада — це не самі вівати, та молодецтво, та махання шаблею. Це передовсім чорна робота, страшна й безкінечна. Треба мені до неї чорноробів, волів сірих. Найсіріший з них — Виговський. Вже пересвідчився в цьому. А за стремено хай позмагаються. Ображений відійде — туди йому, й дорога.
Хто ж зможе стати вище марних образ і метушняви — то чоловік справжній. Може, ще доведеться мені втратити не одного й не двох, готов я й до цього. Коли відвертаються від тебе за життя, це ще можна перенести. Коли ж зраджують після твоєї смерті, то цьому немає прощення.
Зовсім несподівано Тимко сказав мені тихо:
