Сьомий хрест - Анна Зегерс
— Мій батько ще тут?
Шульц гукнув:
— Пане Меттенгаймере, прийшла ваша дочка!
— Котра? — крикнув Меттенгаймер з драбини.
— Еллі! — крикнув йому Шульц у відповідь. «Звідки він знає, як мене звати», — з подивом подумала Еллі.
Меттенгаймер швидко, наче юнак, зліз із драбини.
Еллі вже кілька років не заходила до нього на роботу.
Він немов помолодшав з радощів й гордощів, коли побачив свою любу дочку в цьому великому порожньому будинку, що чекав на своїх господарів, — одному з тих незчисленних будинків, які він у своїх мріях опорядив для неї. Батько одразу ж помітив у її очах сум і втому, — які робили її обличчя ще ніжнішим. Він повів її по будинку і показав усі кімнати.
Малий учень перший отямився і прицмокнув язиком.
Шульц дав йому потиличника. Інші робітники сказали:
— Нічогенька жіночка! І звідки у дідугана взялася така дочка?
Шульц швиденько переодягнувся. Він пішов слідом за батьком та дочкою, що йшли поруч по Мікельштрасе.
Еллі розповідала:
— Це було минулої ночі, і вони знову викличуть, можливо, навіть сьогодні. Коли чую чиїсь кроки, я починаю тремтіти. Я так стомилася.
— Утишся, донечко, — сказав Меттенгаймер, — ти нічого не знаєш, і край. Думай про мене. Я тебе ніколи не залишу. А тепер хоч півгодини покинь думати про все це. Ходімо посидимо тут. Яке морозиво ти найбільше любиш?
Еллі радніше випила б чашку гарячої кави, але не хотіла псувати батькові радість. Він завжди частував її морозивом, коли вона була маленькою. Він сказав офіціантці:
— З вафлями, будь ласка.
Зайшов Шульц, помічник старшого майстра, і підійшов до їхнього столика.
— Меттенгаймере, ви прийдете на роботу завтра вранці?
Старий здивовано глянув на нього й відповів:
— Звичайно, прийду.
— Ну, тоді ми зустрінемося, — сказав Шульц.
Він постояв трохи, чекаючи, чи не запросить його Меттенгаймер присісти. Потім подав руку Еллі й подивився їй просто у вічі. Еллі була не проти, щоб цей симпатичний, вродливий хлопець із приємним, одвертим обличчям посидів з ними. Їй було важко удвох з батьком. Але Меттенгаймер сердито глянув на Шульца, і той попрощався.
IX
— Ви, пане Редере, певно, посварилися з жінкою, що так довго засиділися в нас? — спитав Фінк, хазяїн пивниці.
— Ми з Лізель ніколи не сваримось. Але все-таки вона мене сьогодні не пустить додому, якщо я не принесу їй контрамарок: завтра фінальний матч «Вестенд» — «Нідеррад». Тому я й зайшов до вас так рано, пане Фінку.
Пауль уже понад годину чекав на Фідлера. Він визирнув з вікна. Вже світилися ліхтарі. Фідлер обіцяв прийти о шостій, але сказав, щоб Пауль неодмінно почекав на нього, якщо він запізниться.
У вітрині стояли дві вирізані з корка пляшки — гноми з ковпачками на головах. Ці пляшки стояли тут уже тоді, коли Пауль був іще зовсім малий і приходив сюди з своїм батьком. «Яких тільки дурниць не вигадують люди», — подумав Пауль, дивлячися на ці пляшки, наче він сам уже не належав до того світу, де люди цікавляться дурницями. Пауль згадав свого батька, такого ж низенького, як і він. Батько помер, коли йому було сорок шість років, — його здоров’я було підірване малярією, на яку він захворів на фронті. «Знаєте, чого мені ще хочеться? — говорив батько. — Поїхати в Голландію, в Амеронген, і накласти купу перед дверима Вільгельма». «А я б зараз з насолодою з’їв відбивну котлету з капустою, — подумав Редер. — Та не можна проїдати гроші, призначені Лізель на неділю». Він замовив собі ще кухоль світлого пива.
Хтось пройшов повз нього і спитав:
— Ти вже тут чи ще тут? «Он іде Фідлер, — промайнуло в Паулевій голові, — він нікого не знайшов». Обличчя Фідлерове було суворе й напружене. Здавалося, він спершу не помітив Пауля.
Але, стоячи з байдужим виглядом біля стойки, він відчував на собі його пильний погляд. Лише ідучи до виходу, Фідлер нарешті підійшов до Пауля, ляснувшого по плечу і присів коло нього на край стільця.
— У вісім п’ятнадцять біля «Олімпії», там, де стоять машини, маленький голубий «опель». Ось номер. Нехай швидко сідає в машину, на нього чекатимуть… Тепер слухай, я хочу знати, чи все гаразд. Якщо до вас зайде моя дружина, то яку можна придумати для твоєї Лізель причину, чого вона прийшла?
Пауль лише тепер відвів очі від Фідлера. Він подивився перед себе, потім сказав:
— Рецепт тіста на бабку.
— Скажи Лізель, що ти дав мені покуштувати її бабки. Коли моя дружина прийде до вас по рецепт і з Гайслером усе буде гаразд, тоді нехай твоя дружина побажає нам смачного, коли ж наша справа провалиться, нехай скаже, щоб ми не їли багато бабки, бо вона може нам зашкодити.
— А зараз я піду до Георга, — сказав Пауль. — Дружину присилай через дві години.
Фідлер одразу ж підвівся й пішов. Його рука знову легенько стиснула Редерове плече. Пауль ще трохи посидів, немов закам’янілий. Він і досі відчував на собі дотик Фідлерової руки — на знак безмовної поваги, братерського довір’я, дотик, що зворушує людину глибше, ніж прояв найбільшої ніжності. Лише тепер
