Сьомий хрест - Анна Зегерс
Бунзен заговорив, і голос його звучав то тихо, то голосно:
— Уленгаут! Увага! Ну, то як її звати? Забув ім’я? Зараз я тобі нагадаю!
Коли Цілліх їхав полями до Вестгофена, Валлау вже лежав на підлозі барака. І йому здавалось, що розколюється не його голова, а весь цей несталий хисткий світ.
— Ім’я! Як її звати?.. Ось тобі ще! Ельза?.. Ось тобі! Ерна?.. Ось тобі! Марта?.. Ось тобі! Фріда?.. Ось тобії Амалія?.. Ось тобі! Лені?.. «Лені — Лені з Нідеррада! І навіщо Жорж сказав мені, як її звати? І навіщо я згадав її ім’я? І чого припинилося їхнє «ось тобі»? Невже я щось сказав? Невже у мене щось вихопилося?»
— Ось тобі! Катаріна?.. Ось тобі! Альма?.. Ось тобі! Почекайте трохи, нехай він сяде!
Бунзен визирнув крізь двері, і від іскор, що горіли в його очах, спалахнули такі ж іскри в очах усіх тих, що юрмилися біля дверей. Бунзен побачив Цілліха і махнув рукою, щоб він заходив.
Валлау сидів біля стіни, заюшений кров’ю. Цілліх спокійно подивився на нього. Кволе світло за плечима в Цілліха, маленький голубий трикутничок осіннього неба востаннє нагадали Валлау, що закони всесвіту непорушні і житимуть довіку. Цілліх на мить зупинився. Ніхто ще не дивився на нього так спокійно, так гордо. «Це смерть», — подумав Валлау. Цілліх повільно причинив за собою двері.
Була шоста година вечора. Цього більше ніхто не бачив. Але в понеділок на заводі Опеля, де Валлау був колись головою заводського комітету, передавали з рук у руки листівку: «Нашого колишнього голову виробничої ради, депутата Ернста Валлау, в суботу о шостій годині вечора замордовано у таборі Вестгофен. Коли настане день розг плати, кати не втечуть від кари за це вбивство!»
У суботу ввечері в’язні побачили, що біля дерева Валлау ніхто не стоїть, і по колоні перебіг трепет. Нестерпний гніт, що навис над табором, раптове повернення Цілліха, якийсь приглушений гамір, ціла юрба штурмовиків — усе це приготувало в’язнів до правди. В’язні не могли вже підкорятися своїм тюремникам, хоч вони й ризикували життям. Одним ставало млосно; інші не могли стояти спокійно — все це були — дрібниці, які, проте, порушували суворий порядок. На в’язнів уже не впливали ні нескінченні погрози, ні дедалі страшніші покарання, ні жорстокі розправи штурмовиків, які тепер щовечора вдиралися до бараків, бо всі вважали себе приреченими до загибелі.
Смерть Валлау немов стерла ту останню межу, яку штурмовики та есесівці ще кілька днів тому не наважувалися переступати, і їх тепер уже ніщо не стримувало.
Пельцера, Бойтлера і Фюльграбе замордували не так швидко, як Валлау, а поступово. Уленгаут, який тепер став начальником штрафної команди, хотів довести, що він не гірший за Цілліха. Цілліх хотів довести, що він усе ще Цілліх. А Фаренберг хотів довести, що він усе ще хазяїн у таборі.
Але серед вестгофенського начальства чулися й інші голоси. Дехто вважав, що в таборі склалася нестерпна обстановка. Фаренберга треба негайно зняти, а разом з ним і його поплічників, частину яких він привів із собою, а частину згуртував навколо себе тут. Ті, хто так казав, зовсім не прагнули того, щоб кінчилося це пекло і запанувала справедливість, вони лишень хотіли, щоб навіть у пеклі був якийсь порядок.
Правда, Фаренберг, хоч який він був жорстокий, скоріше дозволив, ніж наказав убити Валлау. Він уже давно звернув усі свої думки на одну-єдину людину і не міг викинути її з голови, поки ця людина була жива. Фаренберг не їв і не спав, наче то ганялися за ним самим. Що зробити з цим Гайслером, якщо втікача привезуть живого, — ось про що Фаренберг думав і вдень і вночі.
VIII
— Ну, пора кінчати, пане Меттенгаймере, — весело й бадьоро, крикнув помічник старшого майстра Фріц Шульц.
Але до цього вигуку він готувався з півгодини. Меттенгаймер відповів саме так, як Шульц і сподівався:
— Це вже моя справа, Шульце.
— Дорогий Меттенгаймере, — сказав Шульц, приховуючи усмішку, бо він любив цього старого, що сидів на драбинці з таким суворим обличчям і сумно обвислими вусами, — пан штандартенфюрер Бранд іще дасть вам орден. Злізайте! Ми справді все закінчили.
— Усе закінчили? — повторив Меттенгаймер. — Нічого подібного! Просто Бранд уже не помітить, чого ми ще не доробили.
— Ну, от іще!
— Моя робота повинна бути бездоганною, на кого б я не працював — на Бранда чи на Зондгаймера.
Шульц весело глянув на Меттенгаймера, що сидів на драбині, наче білка на дереві. Старий, очевидно, дуже пишався тим, що він чесно працює на свого вибагливого, хоч і невидимого замовця.
Коли Шульц проминув порожні кімнати, що вже мінилися яскравими барвами, і вийшов на сходи, він почув, як бурчали робітники, а націст Зімберт бубонів собі під ніс, що Меттенгаймер не має права затримувати їх так довго. Шульц запитав спокійно, сміючися самими очима:
— Невже ви не хочете попрацювати ці півгодини заради вашого штандартенфюрера?
Інші робітники теж заусміхались. Обличчя Зімберта враз змінилося. Обличчя в робітників були веселі і водночас трохи зніяковілі.
На порозі першої від сходів кімнати стояла Еллі, яка тихенько піднялася нагору. Малий учень,
