Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Том звів на нього очі й відказав:
— Пане, якби моя кров могла врятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Ой пане, не беріть на себе такого гріха! Вас це вразить тяжче, ніж мене. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам однаково скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!
Ці схвильовані слова були наче звуки неземної музики між поривами буревію, і в кімнаті на хвилю запала мовчанка. Легрі прикипів до місця й не спускав очей з Тома. Стало так тихо, що чути було розмірене цокання старого годинника.
Але так тривало лише мить. А тоді ця мить вагання, нерішучості й сумніву минула, і дух зла повстав з новою, вдесятеро збільшеною силою. Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і збив її з ніг.
Картини кривавої розправи прикро вражають наші почуття. Людям не вистачає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком вистачає духу чинити. Не треба розповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати, — адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі відбуваються під захистом твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить — і мовчить!..
— Він от-от сконає, пане, — сказав Сембо, мимохіть зворушений стійкістю жертви.
— Не спиняйся, доки не заговорить! Наддай… наддай! — погукував Легрі. — Усю кров з нього виточу, як не признається!
Том розплющив очі й подивився на господаря.
— Жалюгідний хробак! — мовив він. — Нічого вже ти мені не заподієш! — І знепритомнів.
— Здається, таки сконав нарешті, — сказав Легрі, підступаючи ближче, щоб подивитися на Тома. — Еге, так і є! Ну що ж, тепер хоч замкнув свою пельку — і то добре!
Але Том ще не вмер. Його дивовижні слова й палкі молитви дійшли до серця навіть отим чорним звірам, що катували його, і, як тільки Легрі пішов, вони обидва кинулися до Тома й заходилися приводити його до тями.
— Ой, яке лихо ми вчинили! — сказав Сембо. — Нехай спитається за нього з хазяїна, а не з нас!
Вони обмили Томові рани, постелили на підлозі бракованої бавовни й поклали його на ту постіль. Потім один з них побіг до будинку й випросив у Легрі горілки — нібито для себе, щоб підкріпитися після тяжкої праці. Він приніс горілку з собою, і вони влили її в рот Томові.
— Ой Томе! — промовив Квімбо. — Ми так тяжко завинили перед тобою!
— Дарую вам від щирого серця! — ледь чутно озвався Том.
Розділ XLІ
Молодий господар
За два дні після того якийсь юнак проїхав легким візком обсаджену меліями алею і спинився перед будинком. Квапливо кинувши віжки на спини коням, він зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря.
То був Джордж Шелбі. А щоб з’ясувати, як він там опинився, нам треба повернутися трохи назад.
На жаль, сталося так, що лист міс Офелії до місіс Шелбі пролежав місяців зо два в якійсь поштовій конторі, а коли зрештою дійшов до місця призначення, слід Тома вже загубився серед далеких мочарів Червоної річки…
Місіс Шелбі взяла ту звістку близько до серця, але швидко вдіяти щось не мала змоги. Вона саме доглядала хворого чоловіка, що лежав непритомний у тяжкій гарячці. Панич Джордж Шелбі, який на той час перетворився з хлопчика на ставного юнака, всіляко допомагав їй і був єдиний, кому вона могла довірити батькові справи. Міс Офелія завбачливо повідомила в листі ім’я адвоката, який розпоряджався майном покійного Сен-Клера, та найбільше, що можна було зробити за тих обставин — це послати йому письмовий запит. А через кілька днів раптово помер містер Шелбі, і їх на час поглинули інші турботи.
Містер Шелбі виявив неабияку довіру до ділових здібностей дружини, залишивши її єдиною душоприказницею, і на неї враз навалилася сила-силенна складних і клопітних справ.
Місіс Шелбі з притаманним їй запалом узялася розплутувати де безладне павутиння, і вони з Джорджем день у день тільки те й робили, що збирали й досліджували рахунки, продавали майно і виплачували борги, бо місіс Шелбі твердо вирішила розквитатися з усіма кредиторами, хоч би якими наслідками це обернулося для неї самої. Тим часом вони одержали лист від адвоката, на якого посилалися міс Офелія. Він написав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торі у, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає.
Така відповідь не задовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий господар, вирушаючи в материних справах на Південь, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його.
По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково зустрів у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой із грішми в кишені сів на пароплав і подався до верхів’я Червоної річки, сповнений рішучості знайти й визволити свого давнього друга.
Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю.
— Як я чув, — сказав юнак, — ви купили в Новому Орлеані невільника, на ім’я Том. Він колись жив у маєтку мого батька, і я приїхав спитати, чи не можна буде його викупити.
Легрі насупив чоло й сердито відказав:
— Еге ж, купив на свою голову, нехай йому лиха година! Зроду ще не бачив такого непокірного й зухвалого собаки! Підмовляв рабів тікати, позбавив мене двох негритянок, що коштували по вісімсот, а то й по тисячі доларів кожна. Він сам у цьому признався, а коли я запитав, де вони, він заявив, що знає, але не скаже. І затявся на своєму, хоч я дав йому такого чосу, якого ще не давав жодному негрові. То тепер він нібито надумав здохнути, але я не певен, що це в нього вийде.
— Де він? — нетерпляче вигукнув Джордж. — Я хочу його побачити!
Щоки в юнака розшарілися, очі палали. Однак він стримав себе й нічого більше не сказав.
— Він отам, у повітці, — обізвався чорношкірий хлопчина, що тримав коней Джорджа.
Легрі штурхонув хлопчика й гримнув на нього. Та Джордж уже мовчки відвернувся й попростував до повітки.
Після того фатального вечора Том пролежав отак уже два дні. Він не страждав від болю, бо його змордоване тіло втратило чутливість і він майже весь час лежав у тихому забутті. Вночі до нього крадькома приходили нещасні, злиденні невільники, уриваючи хвилини від свого короткого спочинку, щоб віддячити йому за ті добрі слова розради, яких він ніколи для них не