Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Навтіларх розвів руками, а Гістіей після цього вирішив діяти по-іншому.

— Візьми ще двох-трьох своїх остров'ян, — сказав він навтілархові, — й ми з тобою впораємося й самі взяти Мілет.

— Що ти говориш! — вигукнув хіосець.

— Я народився й усе життя прожив у цьому місті, а потім довгі роки був його тираном: не забувай!

Гістіей усе точно виважив. Коли в місті проспівали треті півні, а просто зоряного неба від холоду цокотіли зуби, він повів навтіларха та ще трьох його воїв через міський рів. На мурах у цьому місці не було оборонців, бо тут і хіоське кільце переривалося: далі блищала під зорями подряпана рисочками очеретинок вода.

— Ступайте слід у слід за мною! — шепнув своїм попутникам Гістіей і забрів у воду.

Під водою пролягала тільки йому знайома стежка, обабіч якої таємниче жебоніла трясовина. Взуття враз понабиралося води й ноги померзли, але ніхто не ремствував, кожен остерігався зробити необережний крок і захлюпотіти зрадливою водою. Стежка привела їх під самий мур, а з гори ніхто не помітив і не почув напасників, тільки десь у місті й досі доспівували свою третю пісню найзапальніші півні.

Гістіей напружився й витяг з муру тесану брилу, потім ще одну й проліз в отвір, а за ним послідували й решта четверо. Потаємний хідник вивів їх у місто горловиною величезного піфоса — вкопаного в землю глека для вина. На мурі позаду було так само спокійно, та коли всі п'ятеро повилазили з глека й пішли пригинці за Гістіеєм у бік його палацу на агорі, почувся собачий гавкіт.

— Прокляття на тебе!.. — в безсилій люті вилаявся Гістіей.

Незабаром розвалувалися всі собаки Мілета, на найближчих мурах також знявся лемент, десь попереду почулися квапливі кроки багатьох людей у кованих сандаліях. Гістіей махнув рукою й звернув убік, але там також чулися кроки; ніхто не знав, то вороги чи друзі, й навтіларх почав пошепки вимагати від нього повертатися назад. Гістіеєві стало знову тоскно, бо ці люди з самого початку готувалися до розваги, а не до війни, хоч він тоді, в прітанії, вважав, що зумів роздмухати в їхніх серцях вогонь зненависті.

— Біжіть, рятуйтеся!.. — не тямлячи себе від люті, засичав він на них.

Та коли вони всі п'ятеро добігли до чорної провалини закопаного в землю величезного глека, між визубнями найближчої ділянки муру на тлі світлішого неба замелькали постаті.

— Стійте, а то розстріляємо всіх, як псів шолудивих! — почулося звідтіля.

— А-а... Ви ще називаєте нас шолудивими псами?! Це ваш Піфагор — найшолудивіший пес перського царя! А ви — раби того шолудивця! — дедалі дужче шаліючи, закричав угору Гістіей.

— Якщо ти всіх маєш за псів та шолудивців, — пролунав з муру насмішкуватий голос, — то хто ти сам? Чи ти своє ім'я ховаєш так само, як своє обличчя під пеплосом Нюкти?

— Ніколи не ховав ні свого обличчя, ні свого імені! — ображено вигукнув Гістіей. — Я — ваш законний правитель!

Після короткого мовчання й притамованого перешіптування з муру почулося:

— Якщо ти назвався нашим законним правителем, то чого ж лякливо ховаєшся в гурті отих переляканих остров'ян? Відійди — тоді зможемо порозмовляти. Гістіею, відійди од них!

Гістіей відійшов і став за п'ять-шість кроків од хіосців.

— Що ти хочеш мені сказати, земляче? — спитав він.

— А ось що!.. — Хтось там нагорі натужно хекнув, і поряд з Гістіеєм у землю вгородилася метальна сулиця.

— Хай тінь твою після смерті згризуть черви Ереба! — прокляв підступного земляка Гістіей.

Він кинувся до горловини рятівного глека, але хіосці також хотіли сховатися під землю, вони заважали один одному, лізучи водночас, аж поки з муру почали дзижчати стріли. Переслідувачі, які гналися за Гістіеєм та хіосцями вулицею, не зразу второпали, що втікачі ховаються в потаємний хідник — про нього знали тільки Гістіей, Арістагор та дехто з колишніх прітанів — тож розгублено шастали пустирем. І все-таки в Гістіея, який стрибав у глек останнім, уцілила стріла, пущена з муру.

Ледве перемагаючи біль у пораненій нозі, він вивів тих чотирьох за мури, але вже не спинився, щоб замостити отвір хитро пригнаним камінням, а покульгав стежкою через трясовину. З муру по них стріляли й кидали сулиці, проте навмання, зрідка чуючи необережне хлюпотіння, та чи багато поцілиш поночі на звук, навіть коли стріляєш важкими стрілами!

Наконечник стріли витягли з рани Гістіея аж уранці, коли стегно розпухло й рана взялася вогнем. І все ж було видно, що якась мука пече йому дужче від рани. Той день він пролежав у шатрі, а ввечері його віднесли на двох зв'язаних списами щитах і поклали під палубою головної трієри. Гістіея безперервно зморював сон, і тоді йому ввижалося, ніби він уже в своєму мілетському палаці, в якому не бував стільки літ, або ж веде кораблі всіх іонійських міст повз Фокею, а далі водами Герму на спалені Сарди. А коли прочунював після того сну, в очах його з'являлися сльози безсилі, він тихо казав:

— Найболючіше — отримати рану від ближнього...

— Ти впізнав його з голосу? — спитав навтіларх.

— То був мілетянин.

Гістіей не міг пробачити хіосцям такої зради — вони просто перелякались і не захотіли йому допомогти.

Він після поранення довго хворів, та тільки-но рана підгоїлась, вирішив негайно залишити цей острів. Ще важко спираючись на ціпок, намагаючись не звертати уваги на цікавих мешканців міста Хіоса, Гістіей подався до