Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

— Ні, ні! Тобі буде важко.

Що більше Дені заперечував, то дужче Розі хотілося піти на цю жертву і менше вона її лякала. Їй спало на думку, що, можливо, Ірен не погодиться, вигадає якісь причини.

— Хе! — гукнув, сміючись, Дені.— Ірен не схоче! Та вона буде щаслива!

— Ну і як ти міг, Дені? — мовила Роза з ніжним докором.

— Вона чи інша… Однаково… — відповів Дені стиха.

Роза прикинулась, ніби не розібрала, що він сказав, і, сама дивуючись, не відчула неприязні до Ірен. Вона піддалася пориву великодушності і, скинувши з себе тягар лихих почуттів, відчула на душі велику полегкість.

Луї Ларп, одягнений у фрак, розчинив обидві половинки дверей:

— Панно, стіл накрито.

Брат і сестра лице в лице сіли до столу в парадній їдальні, де в каміні яскравим полум'ям палали виноградні лози. На скатерці блищало масивне фамільне срібло. За вікном у холодних кущах бузку тьохкав соловейко. Заносилось на приморозки. Дені сказав, що все це через молодий місяць. Вночі палитимуть солому, щоб обкурити димом виноградні лози й фруктові дерева. Брат помітив, що Роза уважно поглядає на серветку, яку він ріжком заткнув за виріз жилета, — так само робив і Кавельге. Хлопець почервонів і, висмикнувши серветку, поклав на коліна. Ну й звички перейняв він! Сестра, як колись у дитинстві, робила йому зауваження: «Не стукай ложкою по дну тарілки… Дені, прийми ліктя!»

Брат і сестра гомоніли про Жюльєна, про батька, про матір і дивувалися, що розмовляють про те спокійно, що сидять самі в тій їдальні, де недавно царював Оскар Револю. Всі вони повмирали. Вогонь у величезному каміні пригас; переплетені звуглілі лози обернулися на клубок вогненних змій. Крижана весна обступила дім небезпечною ніччю. Вряди-годи то Роза, то Дені ронили в розмові якесь ім'я — П'єра чи вбитого Ландена, і вже не існувало тем, які треба було б обминати. Нарешті Роза встала.

— Я проведу тебе і поговорю з Кавельге. Краще буде не зволікати…

Як легко здавалося їй виявити великодушність! Вона поцілує Ірен. Їй не терпілося зробити цей красивий жест, Дені пильно подивився в її широко розкриті, як у нічного птаха, очі, що наповнилися слізьми. Він узяв сестру за руку, але не поцілував її. Вони вийшли в сад. Уперше Роза почула нічне кування зозулі: три відрубні ноти, а за ними якесь ніби злісне шипіння.

— Ірен, ви тепер будете повноправною господинею білизняної кімнати.

Вперше Роза побачила, як червоне, похмуре лице Ірен проясніло. Стоси простирадел і серветок, складених у величезній шафі, заворожили дочку Марії Кавельге. Молода породілля всього кілька днів як перебралася до замку.

Отже, Роза відмовилась від свого останнього привілею. Зробила це з легким серцем: для неї важливо одне — виявити до Ірен якнайщирішу увагу й великодушність. Вона й не подумала спитати себе, чому їй такі легкі ці жертви: мабуть, вона була менше прив'язана до речей, ніж їй здавалося.

— Оці простирадла виткано в леоньянському маєтку в ті часи, коли моя і ваша, Ірен, прабабки сиділи поруч із своїми куделями біля каміна.

— Атож, рід Кавельге — давній, — відказала Ірен.

— І давній, і славний рід, — додала Роза, подумавши: «Ну, нарешті вона приручилася».

Молода господиня взяла ключі, замкнула шафу і стала розстібати кофтину, сказавши, що дитина, певно, вже зголодніла.

— Стривайте, Ірен. Хіба ви забули, що казав лікар? Треба дати Полеві пляшечку з рисовим відваром. У нього вранці знову був пронос.

— То, по-вашому, я повинна його морити голодом?

— Ви завдасте Дені прикрості,— заперечила Роза. — Та воно може й завадити малому в отаку спеку.

Ірен відтяла, що вона, мовляв, не зобов'язана зважати на Дені.

— Крім того, скажу вам — із завтрашнього дня я почну підгодовувати Поля супом, — зухвало мовила вона.

Роза роздратовано гукнула:

— Ну, то ми ще побачимо!

— Пхе! Можна подумати, що це не моя дитина, а ваша! — ущипливо мовила Ірен.

— Це син мого брата, прізвище його Револю, і я не дозволю…

Ірен, не дослухавши, вийшла з кімнати й грюкнула дверима. Роза стояла посеред білизняної кімнати, сповненої важкої задухи. Ні, не вистачить у неї терпіння чекати, поки повернеться Дені. Вона поїде трамваєм у Бордо і знайде його в тенісному клубі, куди він заходить передихнути, закінчивши справи в конторі («Ферма Леоньян» недавно відкрила контору й склади на вулиці Сен-Жан). Додому привезе її Дені в новому автомобілі марки «дар-рак». На цьому ж тижні треба знайти няньку — адже йдеться про здоров'я, а може, й про життя дитини.

Зайшовши до себе в кімнату, Роза одягла солом'яного капелюшка, в якому голова її здавалася зовсім маленькою. Дівчина підійшла до дзеркала. Чи досить жалобне на ній вбрання? Білий шовк до цієї сукні не пасує, надто блищить, краще б матовий. Вона відшпилила від пояса трояндовий пуп'янок. Спека їй не страшна. Під блідим небом вона довго чекала трамвая на тій самій зупинці, де колись виглядала його щоранку, тільки-но починало світати. Сюрчав самітний коник, забившись десь під запилюженим берестом, із якого осипалося майже все листя. Довго до появи трамвая вона почула його гримотіння.

Ще з учорашнього дня в її сумочці лежав нерозпечатаний лист П'єра Костадо. Роза розірвала конверт, прочитала кілька рядків: «П'ятдесят градусів… це здається тобі неймовірним? А я терплю цю жарінь досить спокійно. Зараз, коли я пишу тобі, довкола мертве безгоміння. Проте ніхто не спить…» Вона перегорнула сторінку: «Все, що я розповідаю, мабуть, видається тобі безглуздим. Я і щасливий, і водночас страждаю. Нікому