Марія Стюарт - Стефан Цвейг

разу в її словах звучить сильний і майже переконливий правдивий тон, вона ніколи не промовляла гарніше. Її слова виражають найглибші почуття: «Я сьогодні в більшому роздвоєнні сама з собою, ніж була коли-небудь у своєму житті, і не знаю, чи мені говорити, чи мовчати. Якщо я говоритиму й нарікатиму, я лицеміритиму, а якщо мовчатиму, то всі ваші старання були б даремні. Вам може видатися дивним, що я скаржуся, але, признаюся, моє найглибше бажання полягало б у тому, щоб знайти якийсь інший вихід для захисту вашої безпеки і мого добробуту, ніж запропонований... Але, оскільки тепер з’ясовано, що мою безпеку можна гарантувати тільки через її смерть, мене опановує вкрай глибоке чуття смутку, що саме я, помилувавши вже багатьох бунтівників і промовчавши про такі численні зради, маю засвідчити жорстокість проти такої високої володарки...» Тут уже можна відчути, що у випадку, коли на Єлизавету енергійно тиснутимуть далі, вона схильна дати себе переконати. Але розумна й двозначна, як і завжди, вона не зв’язує себе ніяким виразним «так» або «ні», а закінчує мову словами: «Я прошу вас, задовольніться на мить відповіддю без відповіді. Я не виступаю проти вашої думки, я розумію ваші причини, але прошу вас — і прийміть за це мою вдячність — вибачити мої внутрішні сумніви і сприйміть по-дружньому те, що я відповідаю вам без відповіді».

Голоси праворуч пролунали. Вони гучно й виразно проказали: смерть, смерть, смерть. Але й голоси ліворуч, голоси на користь серця стають дедалі красномовніші. Французький король посилає через море власне посольство й нагадує про спільні інтереси всіх монархів. Він нагадує Єлизаветі, що в недоторканності Марії Стюарт вона захищає і власну недоторканність, нагадує, що найвищий принцип доброго і щасливого врядування — не проливати крові. Нагадує про священне в усіх народів право гостинності, тож нехай Єлизавета не йде проти Бога, доторкаючись до голови помазаної королеви. Оскільки Єлизавета, дотримуючись своїх лукавих манер, дає половинчасті запевнення і вдається до фраз, про точне значення яких годі здогадатися, тон іноземних послів гострішає. Те, що спершу було проханням, підноситься до владної застороги, до відвертої погрози. Але Єлизавета, знаючи світ і вже чверть сторіччя обізнана з усіма викрутнями політики, має добрі вуха. Вона дослухається в усіх тих патетичних балачках лише до одного: чи посли в складках своїх тог мають ще й доручення розірвати дипломатичні відносини й оголосити війну. Невдовзі вона розчула, що позаду гучних, гримотливих слів не бряжчить залізо, що ані Генріх III, ані Філіп II не мають поважного наміру діставати меча з піхов, якщо сокира ката опуститься на потилицю Марії Стюарт.

Тож на дипломатичні театральні громи Франції та Іспанії Єлизавета відповіла зрештою лише байдужим знизуванням плечей. Щоправда, знадобилося більше вправності, щоб відмахнутися від іншого протесту: з боку Шотландії. Бо, якщо взагалі хто-небудь на землі, то саме Яків VI мав би священний обов’язок перешкодити страті королеви Шотландії в чужій країні, бо ж пролита кров була б його кров’ю, бо жінка, якій мали відібрати життя, була тією самою, яка дала життя йому: рідною матір’ю. Проте для дитячої синівської любові в Якова VI було небагато місця. Відколи він став пансіонером і союзником Єлизавети, мати, що відмовляла йому в королів­ському титулі, врочисто зреклася його й намагалася передати його спадкове право іноземному королю, власне, застує йому шлях. Тільки-но почувши про викриття змови Бебінґтона, він поквапився передати Єлизаветі побажання щастя і досить сердито сказав французькому послові, який перешкоджав йому під час його улюбленої справи — полювання — проханням, щоб він скористався своїм впливом на користь матері, що «нехай тепер вона сама висьорбує юшку, яку заварила» (“qu’il fallait qu’elle but la boisson qu’elle avait brassé”). Яків VI виразно заявив, що йому байдуже, «як суворо її утримують і якщо повісять усіх її мерзенних слуг». Але було б найкраще, «щоб вона взагалі більше нічим не переймалася, крім молитися Богові». Ні, ця вся справа не обходить його, і попервах цей не дуже сентиментальний син узагалі відмовляється посилати посольство до Лондона. Тільки тоді, коли Марію Стюарт уже засудили і в усій Шотландії зросло національне обурення, що чужа королева заміряється на життя помазаної королеви Шотландії, він зрештою був змушений подумати, яку гідну жалю постать він становитиме, якщо й далі мовчатиме і бодай pro forma не зробить чого-небудь. Щоправда, Яків VI не йде так далеко, як вимагає шотландський парламент, що у випадку страти слід одразу розірвати союз і навіть оголосити війну. Але все-таки сідає за стіл, пише Волсінґему енергійні, схвильовані та грізні листи і шле посольство до Лондона.

Єлизавета, зрозуміла річ, розраховувала на цей протест. Але й тут вона дослухається тільки до унтертонів. Піддані Якова VI поділилися на дві групи. Перша, офіційна, вимагає гучно й виразно, що смертний вирок аж ніяк не можна виконувати. Вона погрожує розривом союзу, бряжчить мечами, а шотландські дворяни, які передають суворі слова, промовляють із пафосом щирої переконаності. Але не здогадуються, що, поки вони в залі аудієнцій гримлять і погрожують, тим часом інший агент, особистий агент Якова VI, через затильні двері прокрадається в приватні покої Єлизавети і там тихо домовляється про іншу вимогу, яка шотландському королю набагато важливіша, ніж життя його матері, а саме: про своє визнання спадкоємцем англійського трону. Цей потаємний переговірник Якова VI має доручення — так повідомляє добре поінформований французький посол — передати Єлизаветі, що, коли Яків так гучно та енергійно погрожує їй, це діється тільки задля його честі й створення зовнішнього враження (“for his honour and reputation”), і просить її не сприймати той запал “in ill parte”, «негативно», не вважати за вияв неприязні. Отже, Єлизавета отримала належне підтвердження того, про що, напевне, давно вже знала, тобто що Яків VI готовий мовчки проковтнути страту своєї матері (“to digest it”), якщо перед ним триматимуть наживку: запевнення або наполовину запевнення в наступності на троні. Невдовзі за лаштунками починають відбуватися ниці оборудки. Ворог Марії Стюарт і її син зближуються, вперше пов’язані одним темним наміром, бо обоє прагнуть потай одного й обоє хочуть, щоб це не розкрилося перед світом. Марія Стюарт застує шлях їм обом, але обоє змушені вдавати, ніби їхній найсвятіший, найважливіший, найдорожчий обов’язок — прикривати й захищати її. Адже насправді Єлизавета бореться не за життя своєї дарованої долею сестри, а Яків VI — не за життя рідної матері, а обоє борються тільки за гарні жести «на світовій сцені». Де-факто Яків VI давно вже дав зрозуміти, що навіть у крайньому випадку він