Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Ти того нікому не казав?

— Ні, не казав нікому.

— Так і мовчи. Без мого приказу навіть не згадуй.

— Не згадаю.

— А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?

— Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.

Чуйкевич надумувався хвилину.

— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.

— Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?

— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.

— Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?

— Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік.

— Правду кажеш?

— Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.

— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.

Чуйкевич задумався: "От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть".

Ходив, не знаючи, що йому робити.

— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.

Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.

— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?

Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.

— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.

Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.

— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!

— Ідіть у мир і не согрішайте більше! А це для ваших дітей, — додав, кладучи їм по золотому.

Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.

— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.

— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.

Петранівський до Чуйкевича підбіг.

— А це ж як?

— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.

— А інші?

— Інших поведемо з собою.

— Під суд.

— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.

— Дивно.

— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.

— На війну, гадаєте?

— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.

— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.

— Але що скаже пан гетьман?

— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.

— Так тоді хіба будемо вертати?

— Будь ласка, ведіть!

Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав "гультайству" йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.

Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.

МІЖ КНИЖКАМИ

Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський "ляйбмедікус", як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. "На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників",

Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.

Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.

"Манна хлвба животнаго", "Акось, или врачеваніе", "Извъстіе истинное", "Показаніе истиныї", — прочитував хлопець наголовки книжок, котрі приніс із собою з гетьманової бібліотеки і поклав на стіл у Мотриній спальні.

Мотря слухала і перечила головою. Не хотіла їх.

— Які ще маєш?

Хлопець дальше читав: "Инокь Евфимій: Остень", "Братья Лихуды", "Мечець духовими", "Инокь Евфимій: Посланіе на подвергь латинскаго мудрованія".

Мотрі і тії не підходили під смак.

— Це про хлібопоклонну єресь, — казала, — наскучило. Не цікаве для мене.

— Як панночка зводили казати?

— Хлібопоклонная єресь.

— А що воно таке?

— Це ж, бачиш, спір такий, коли перемінюється хліб у тіло Христове. Чи тоді, як священик проголошує: "Прійміте, ядіте... пійте от нея всі!", чи як призиває Духа Святого словами: "І сотвори хліб сей честноє тіло Христа Твоєго а єжи в чаши сей честную кров Христа твоєго, преложив духом Твоїм святим".

Хлопець подивився в очі своєї панночки і, мабуть, більше захоплювався її красою, ніж незрозумілими для нього тайнами релігійними.

— А що слова: "І сотвори убо хліб